Розділ 15. Ім'я на камені

На світанку Данило Яровий вибрався з могили й одразу подивився на Мирославу, але вже не пам’ятав її.

Мирослава стояла перед ним на вузькій цвинтарній стежці, стискаючи урну обома руками, і спостерігала, як він обтрушує з полотняної сорочки вологу землю. Спочатку батько дивився на неї зі звичною лагідною розгубленістю — так дивляться люди, яких розбудили надто рано. Потім його погляд спорожнів.

— Ви прийшли по ліки? — запитав він, озираючись довкола. — У мене вже давно немає крамниці.

Мирослава відчула, як під пальцями похолодшала мідна кришка урни. Усередині лежав справжній попіл Данила Ярового, а перед нею стояло створене селом відлуння — батьків голос, його постава, зморшки біля очей і навіть звичка торкатися великого пальця, коли він хвилювався. Проте пам’ять, яка ще вчора поєднувала ці риси в людину, за ніч утратила щось найважливіше.

— Я Мирослава, твоя донька, — сказала вона, намагаючись не виказати розпачу.

Данило подивився на урну, тоді на срібний медальйон у неї на грудях. Дерево з обрубаними гілками над перевернутим місяцем блиснуло в перших сонячних променях.

— У мене була донька, — повільно промовив він. — Маленька. Вона боялася грому й ховала під подушкою сушену м’яту, бо вірила, що її запах відганяє монстрів.

— Я й досі не люблю грози, хоча давно перестала підкладати м’яту під подушку, — відповіла Мирослава, відчуваючи, як у горлі стискається голос.

Він простягнув руку, але не торкнувся її щоки. Пальці зупинилися за кілька сантиметрів, ніби між живою та мертвою плоттю натягнули невидиму нитку.

— Мирославо, — видихнув Данило, і його обличчя на мить стало колишнім. — Пробач мені. Село забирає спогади щоразу, коли починається ранок. Спершу дрібниці, потім імена, а наприкінці залишає лише те, що потрібне йому самому.

Позаду між могилами підводилися інші мерці. Вони виходили без стогону й метушні, поправляли одяг, зачиняли труни та засипали провалля землею. Над Вільшанами сходило золоте сонце, забарвлюючи біле гілля велетенського дерева в рожеві й мідні відтінки. За такого світла село могло здатися мирним, якби не мовчазні постаті, що поверталися до хат після чергової ночі під землею.

Орися Ярова чекала біля цвинтарної огорожі. Вона впізнала доньку відразу, але в її усмішці вже не було вчорашньої певності.

Северин стояв осторонь. Ніч він провів біля родинного каменя, на якому проступили слова про його смерть і повернення. Ранкове світло різко підкреслювало срібло в темному волоссі, блідість шкіри та втому, котра не мала нічого спільного з безсонням. Він не спав майже три століття, але тепер здавався людиною, яка прокинулася після особливо жорстокого кошмару.

— Камінь мовчить, — сказав Северин, не відводячи від нього погляду.

— Бо ти дивився не туди, — відповів Данило. — Написи на могилі призначені для села. Ім’я, яке потрібне нам, заховане під деревом.

— Знову це дідькове дерево, — зітхнула Мирослава.

Меланхолічна хвиля спогадів повільно зникла з очей дівчини. Вона згадала небезпечні ночі, моторошні ранко, насичені прохолодою та морозом і знову відчута неабияку злість та гнів до батька та всього свого роду.

— Батьку, навіщо так складно? Чому важливу інформацію ти не розповідаєш мені прямо, без цієї філософської маячні? — вона смикнула за комір батька. — Я гадала, що ти любиш мене. Але на цій дорозі до Вільшан я ледь не згинула, разів десять, якщо не менше. Навіщо так все ускладнювати? Дай відповідь, будь ласка, не руйнуй в пам’яті теплі ніжні спогади про тебе.

Вона ледь не розплакалась. Тримаючи в руках урну з прахом, дівчина готова все покинути. Втекти звідси. Але чоловік, який зараз до скрипу на зубах, задався справжній батьком, проігнорував слова.

Він рушив до центру села, наче запрошуючи доньку та Северина. Орися йшла поряд із Мирославою, час від часу поглядаючи на неї, ніби боялася знову забути. Северин тримався позаду. Сум та сльози дівчини, яку він оберігав ці дні також почали тривожити та лютити його. Проте давні гріхи не дозволяли стати проти людей, які відносилися до роду Ярових.

 Селяни розступалися перед ним, і в їхніх очах жила ненависть, якій щоранкове воскресіння не дозволяло згаснути. Дехто стискав сокири, дехто хрестився, а старий без лівого вуха відступив убік.

— Убивця повернувся, — прошепотів старий без лівого вуха.

Северин не озирнувся. Біле дерево росло посеред круглої площі. Його стовбур був такий широкий, що десятеро чоловіків не охопили б його руками. Молочно-біла кора світилася зсередини, а під нею повільно рухалися темні прожилки. Вони нагадували вени під тонкою шкірою.

Біля коріння лежав чорний камінь, майже повністю вкритий мохом. Учора Мирослава не помітила його: здавалося, корені навмисне затуляли пласку плиту. Тепер вони відсунулися, відкривши три заглиблення — кругле, вузьке й схоже на відбиток долоні.

Данило показав на них.

— Минуле роду відкривається трьома речами: знаком хранителя роду, ключем свідка роду і рукою боржника роду, — пояснив Данило.

Мирослава витягла з торби залізний ключ, знайдений у батьковій схованці. Його кругла голівка була перетята трьома лініями. Медальйон ліг у перше заглиблення, ключ — у друге. Біля третього Северин завмер.