Розділ 14. Село, яке не відпускає мертвих

У Вільшанах мерці відіймалися щоранку, а ввечері вони самі поверталися до могил.

Данило Яровий сидів у відкритій труні посеред дороги й дивився на доньку очима, які вона власноруч заплющила більш, ніж два тижні тому. Він не здавався примарою. Сонячне світло торкалося його обличчя, вітер ворушив сиве волосся, а пальці залишали вм’ятини на старому коричневому плащі.

Тільки дихання не було.

— Тату? — повторила Мирослава.

Данило всміхнувся, але усмішка вийшла сумною.

— Не підходь одразу, Ластівко, — попередив Данило.

Вона вже зробила крок. Северин зупинив її, поклавши здорову руку на край плаща. Пошкоджену рукавицю він сховав за пояс, а оголену долоню тримав під одягом.

— Це може бути не він, — сказав Северин. — Тримаймось осторонь.  

Люди з похоронної процесії тихо загомоніли. Одні відступили, почувши його голос, інші підняли свічки вище. Їхні обличчя залишалися блідими, але в очах застигла ненависть, яка пережила три століття.

Стара жінка зі слідом мотузки на шиї наблизилася до Северина.

— А ти досі сумніваєшся у мертвих, наче сам належиш до живих, — сказала стара жінка.

— Як вас звати? — проігнорував дорікання Северин.

— Ярина Суха. Колись була старостою, — відповіла вона.

— Коли ви померли? — поцікавився Северин.

— Сорок сім років тому. Під час неврожаю ми з’їли посівне зерно, а взимку не залишилося нічого. Я повісилася у власній коморі, щоб моїм дітям дісталося на одну миску більше, — спокійно розповіла Ярина.

Вона сказала це спокійно, як людина, котра розповідає про далеку негоду. На шиї темніла широка смуга, але шкіра була цілою.

— Наступного ранку я прокинулася під коморою, — продовжила Ярина. — Голод нікуди не подівся, хоча їжа стала непотрібною. Діти злякалися. Потім звикли. Згодом померли й вони.

Серед процесії ворухнулися двоє дорослих чоловіків. Один підняв руку, вітаючись із матір’ю. Мирослава дивилася лише на Данила.

— Так, стоп! Стоп, і ще раз стоп! Мені ці всі дивні справи та чудеса взагалі не до вподоби. Я більше двох тижнів несла прах батька до села. А зараз бачу його перед собою. Це вже не магія, а якісь темні чорні чари. Мені треба відповіді! Якщо це ти, скажи, що сталося, коли я вперше принесла додому поранену сороку, — розлючено виговорилась Мирослава.

Батько заплющив очі.

— Ти сховала її під своїм ліжком. Вона вкусила тебе за палець, загадила ковдру й вилетіла у вікно, — відповів Данило.

— Як я її назвала? — запитала Мирослава.

Він замислився.

— Ганною, — припустив він.

— Марисею, — поправила дівчина й зробила крок назад. — Ти не батько. Ти щось інше, але злоби в тобі я не відчуваю.

Данило опустив погляд.

— Частини мене не вистачає, тієї, яка в урні, — сказав Данило.

— Тоді хто ти? — запитала Мирослава.

— Те, що Вільшани пам’ятають про Данила Ярового. Те, що приніс його попіл. Можливо, ще кілька речей, яких я сам не розумію. Це село непросте. Воно страждає та мучиться. І всі ці перепони на дорозі були необхідністю, — відповів він.

— Яка необхідність? Чого так складно? — дівчину розривало із середини. — Коли я тебе спалила, то думала, що більше ніколи не говоритиму з тобою. Але…

Мирослава притиснула торбу до грудей. Урна була важкою, але всередині не відчувалося руху.

— Справжній ти тут! — сказала Мирослава. — А ти — не він!

— Не знаю. Заперечувати не буду. Я пам’ятаю смерть, вогонь і темряву. Потім почув дзвони, а коли розплющив очі, лежав у цій труні, — сказав Данило.

— Ти просив спалити тіло, щоб не повернутися таким? — запитала вона.

Данило кивнув.

— Я сподівався, що вогонь не дозволить селу відновити мене, — відповів Данило.

— Але ти наказав принести попіл до Вільшан. Я не розумію, — заперечила Мирослава. — І що означає відновити?

— Бо без нього ти не змогла б увійти до родового дому, — пояснив батько.

— Ти знав, що за мною підуть вовки? — запитала Мирослава.

— Я знав, що вони досі служать тому, хто знищив наш рід, — відповів Данило.

Погляд Данила перейшов на Северина. Той стояв нерухомо.

— Мені? — здивовано запитав Северин.

— Ні, — відповів Данило.

Серед мертвих пройшов шепіт. Северин наблизився до труни.

— У Межі я бачив, як убивав Ярових, — сказав Северин. — Ти хоч розвій мої сумніви та пролий світло та ту зловісну ніч.

— Ти вбивав, це факт,  — підтвердив Данило.

— І все не так просто? Але вовки служили іншому? — перепитав Северин.

— Так, — відповів Данило.

— Ви не вважаєте, що все це надто складно? А про Мирославу я взагалі мовчу. Скинути із себе таку ношу на доньку. Це жорстоко, це навіть гірше за моє прокляття. Що взагалі відбувається тут, і кому врешті-решт служать ті чортові вовкулаки? — наполягав на відповідях Северин.