Розділ 13. Межа Вільшан

Мирославу покликав батько, а Северина — мати.

Голоси долинали зі срібної трави, змішувалися з передсвітанковим туманом і звучали так близько, наче Данило Яровий та Ганна Радомирівна стояли по інший бік білих ниток. Вони не просили про допомогу й не застерігали. Просто називали їхні імена з тією особливою інтонацією, яку неможливо забути, навіть проживши кілька людських життів.

Северин загасив залишки багаття.

— Не відповідай, — попередив Северин.

— Я вже навчилася, — сказала Мирослава.

— Міст теж починав із голосу, але ти не втрималась — нагадав він.

— На мосту я була дурнішою, — відказала Мирослава.

— Це сталося лише кілька днів тому, — зауважив Северин.

— Подорож із тобою сприяє швидкому дорослішанню. Годі вже вважати мене наївною, — усміхнулася вона.

Северин перевірив ремінь меча, застібки на плащі й шви на рукавицях. Червона нитка біля зап’ястя почорніла після вчорашнього дотику, але не розірвалася. Зелена залишалася цілою.

Мирослава помітила, як довго він розглядав рукавицю.

— Боїшся, що не витримає? — запитала Мирослава.

— Межа вже реагує на прокляття, — відповів Северин.

Він указав на срібну траву. Там, де вони трималися за руки вночі, проступив широкий слід інію. Він тягнувся до середини Межі, наче невидима істота намагалася дістатися до їхнього табору.

— Тоді треба додатково закріпити, — вирішила Мирослава.

Вона дістала з торби моток червоної вовняної нитки, яку встигла забрати в маєтку, відміряла кілька ліктів і обв’язала один кінець навколо своєї рукавиці.

— Що ти робиш? — запитав Северин.

— Батько написав, що ми не повинні відпускати одне одного, — пояснила вона.

— Нитка не втримає, якщо Межа спробує нас розлучити, — попередив Северин.

— Знаєш що, інколи мені здається, що нашого розлучення бажаєш лише ти, — відповіла Мирослава. — Все буде добре.

Мирослава взяла його ліву руку й обмотала другий кінець навколо зап’ястя. Северин не допомагав, але й не заважав. Між їхніми долонями залишалося близько пів ліктя нитки.

— Це погана ідея, відчуваю, що щось піде не так, коли йтимемо Межею, — сказав він.

— Ти говорив те саме про міст, сад, маєток і яблучну настоянку, — нагадала вона.

— У трьох випадках я мав рацію, — заперечив Северин.

— Настоянка врятувала нас від вовка, — відказала Мирослава.

— Вона потрапила йому в очі, — уточнив він.

— Не потрапила, я залила йому очі. Це різне, до того ж результат важливіший за метод, — підсумувала Мирослава.

Северин затягнув вузол на своїй рукавиці.

— Якщо станеться щось небезпечне, розріжеш нитку, — сказав Северин.

— Ні, — твердо відповіла вона.

— Мирославо, — застеріг Северин.

— Ми перетинаємо місце, яке перетворило десятки людей на живі статуї через те, що вони відпустили руки. Я не розріжу нитку лише тому, що ти знову захочеш пожертвувати собою. До того ж, сумніваюсь, що Межа здатна умертвити безсмертного, — відказала Мирослава.

— Якщо прокляття перейде крізь рукавицю… — почав Северин.

— Тоді вирішуватимемо цю проблему, зараз думай про інше, — перебила його вона.

Він подивився на неї тим похмурим поглядом, який колись змушував п’яних найманців у таверні відступати від столу. Мирослава закріпила урну на грудях і вдала, що не помітила.

З конем виявилося складніше. Тварина відмовлялася наближатися до срібної трави. Вона хропіла, била копитом і відступала, щойно білі нитки торкалися гриви.

— Залишити його тут не можна, — сказала Мирослава. — Без води та їжі він довго не протримається.

— Відпустимо. Він знайде дорогу назад, — запропонував Северин.

— За нами йшла вовча зграя, — нагадала вона.

— Після маєтку їхніх слідів не було, — відповів Северин.

— Це не означає, що вони зникли, — заперечила Мирослава.

Северин провів коня вздовж Межі, шукаючи інший прохід. Кам’яні постаті стежили за ним відкритими очима. Щоразу, коли він проходив повз, їхні голови повільно поверталися.

Одна зі статуй ворухнула губами.

— Звір не має імені, — прошепотів скам’янілий чоловік.

Мирослава підійшла ближче.

— Що саме? — перепитала Мирослава.

Під сірим нальотом він був ще молодим. На поясі висів порожній чохол для музичного інструмента, пальці стискали обірвану мотузку. Можливо, колись на іншому кінці йшла людина, яку він не втримав.

— Межа забирає тих, кого нікому покликати, — промовив чоловік. — Дай звірові ім’я.

— Ми стільки днів подорожуємо, а коню ніхто так імені і не дав? — запитала Мирослава.