Розділ 12. Тепло крізь рукавицю

Вони залишили зруйновану каплицю, коли сонце піднялося над пагорбами. Після ночі в зачарованому маєтку ранок здавався неприродно звичайним: у мокрій траві блищала роса, над камінням літали білі метелики, а кінь спокійно жував торішнє листя, ніби не пам’ятав ані вовчої погоні, ані дому, з якого втікав протягом ночі.

Мирослава закріпила батькову карту біля урни, перевірила восковий шов і перетягнула торбу додатковим ременем. Северин стояв біля решток вівтаря, витягуючи зі свого тіла ножі.

Перший клинок увійшов у плече. Він висмикнув його одним різким рухом і поклав на камінь. Отвір у чорному одязі залишився, але рана вже стягувалася.

Другий ніж застряг під лопаткою. Щоб дістати його, Северинові довелося зняти плащ і верхню сорочку. Мирослава намагалася не дивитися, та погляд сам повертався до численних порізів на тканині й чистої, неушкодженої шкіри під ними.

Жодного шраму. Тільки чорні прожилки, які повільно відступали від свіжих ран.

— Дозволь допомогти, — сказала вона. — Сам до спини не дістанеш.

— Діставану, — сухо відповів він.

— Як? — здивувалася вона.

— Довгими щипцями, — пояснив Северин.

Мирослава склала руки на грудях.

— У тебе зараз є довгі щипці? — поцікавилася Мирослава.

Северин озирнувся на руїни каплиці, ніби справді сподівався знайти їх під вівтарем.

— Немає, — визнав він.

— Тоді сядь, — наказала вона.

Він неохоче опустився на уламок колони. Мирослава обгорнула руків’я ножа тканиною й узялася за нього обома руками.

— На рахунок три, — попередила вона.

— Просто витягни, — сказав Северин.

— Один, — почала Мирослава.

— Мирославо, — застеріг він.

— Два, — продовжила вона.

Вона рвонула клинок раніше, ніж вимовила «три». Северин навіть не здригнувся, але подивився на неї з докором.

— Ти мене обманула, — дорікнув він.

— Я тебе відволікала, — з усмішкою пояснила Мирослава.

— Людині, яка не боїться болю, не потрібне відволікання, — зауважив Северин.

— Ти сказав, що відчуваєш його. Тому рахувати треба так, — нагадала вона.

— Відчуваю, але давно вже звик, — підтвердив Северин.

— Так, не сперечайся з помічницею аптекаря, — підсумувала Мирослава.

З рани виступила темна кров, але за кілька подихів краї з’єдналися. Мирослава витерла шкіру чистою тканиною. Під лівою лопаткою побачила блідий круглий знак, схожий на давній опік.

— Це не зникло, — сказала вона.

Северин повернув голову.

— Що саме? — перепитав Северин.

— У тебе є шрам, — відповіла Мирослава.

Він провів пальцями по місцю, якого не міг побачити.

— Цього не може бути, — заперечив він.

— Маленьке коло, а всередині три лінії, — описала вона.

Той самий знак, що з’явився на його зап’ясті після дотику до батькового попелу. Тільки цей був старішим і майже злився зі шкірою.

— Ти знав про нього? — запитала Мирослава.

— Ні, — відповів Северин.

— Можливо, саме там почалося прокляття, — припустила вона.

Северин одягнув сорочку швидше, ніж було потрібно. Він підняв ножі, оглянув один із них і кинув у траву. Потім узяв плащ, але Мирослава перехопила тканину.

— Його треба зашити, — наполягала Мирослава.

— Він і так тримається, — заперечив Северин.

— Лише завдяки бруду й поганому характеру власника, — розгнівалася дівчина.

— Це надійні матеріали, — запевнив він.

— Не біси мене. Сідай, зараз полагоджу, — повторила Мирослава.

Цього разу Северин послухався без суперечок. Мирослава дістала голку. Зеленої нитки майже не залишилося, тому вона використала темно-червону, витягнуту з облямівки власного рукава. Плащ був порізаний у трьох місцях, обпалений на плечі та забруднений тушкованими яблуками після вчорашньої вечері.

— Після Вільшан тобі знадобиться новий одяг, — сказала вона.

— Після Вільшан мені, можливо, не знадобиться одяг, — у своєму похмурому стилі відповів Северин.

Голка завмерла. Вона відчула песимізм в словах.

— Не говори так, — попросила Мирослава.

— Ти чула слова Владислави. Прокляття триватиме, доки остання кров вашого роду не простить мене або не згасне від мого дотику, — нагадав Северин. — Цього досить, щоб зрозуміти умову.

— Я не впевнена, що я саме це чула. До того ж, причин так діяти ми не знаємо, — заперечила Мирослава.

— Причина навряд чи зробить мене невинним, — похмуро відказав він.