Розділ 11. Дім без господарів

Будинок відчинив їм двері так, наче чекав на повернення Мирослави довше, ніж вона жила.

З темного передпокою лилося тепле золотаве світло, хоча всередині не було видно ані свічок, ані ламп. Воно лежало на кам’яних сходах рівним прямокутником і не тремтіло від вітру. Десь у глибині маєтку дзенькнув дзвоник, а потім озвався інший — ближчий, тихіший і нетерплячий.

За воротами гарчали вовки. Вони не намагалися більше їх ламати. Зграя розсипалася вздовж кам’яної огорожі: жовті очі спалахували між залізними списами, зникали й з’являлися в іншому місці. Один із вовкулак сидів просто посеред дороги, зберігаючи людську поставу. Він склав руки на колінах і дивився на Мирославу крізь ґрати з терплячою усмішкою.

— Вони чекатимуть, — сказала Мирослава, дивлячись на вовків за огорожею.

— До ранку або доки ми не вийдемо, — відповів Северин.

— Доведеться перебути ніч в цьому будинку, — вирішила вона.

— Щось мені здається, що дім хоче саме цього, — застеріг Северин.

— А вовки хочуть урну. Мені не подобається жоден вибір, але принаймні будинок поки що не намагався мене з’їсти, — додала Мирослава. — Мене починає цікавити минуле батька. Надто багато загадкових подій відбулось з початку моєї подорожі.

Северин подивився на дівчину. Занепокоєний погляд і дика втома стискала її плечі. Вона здавалась меншою, ніж зазвичай.

— Уся ця подорож схожа на випробування, — продовжиа Мирослава. — Ні хвилини спокою. Здається, всі навколо знають, що я хочу поховати батька на його батьківщині.

— Тут ти права, але думати про це зараз не варто, — відповів Северин.

Северин оглянув подвір’я. Праворуч від маєтку темніла стайня, двері якої були прочинені. Усередині стояло свіже сіно, наче його поклали сьогодні вранці, хоча поріг заріс мохом.

Вони завели коня до крайнього стійла. Тварина нервувала, але дозволила зняти сідло. У яслах лежав овес, поряд стояло відро чистої води.

Мирослава торкнулася зерна.

— Зерно сухе, — сказала Мирослава.

— Не годуй коня цим, — застеріг Северин.

— Після такої дороги він потребує їжі, — заперечила вона.

— Цьому вівсу може бути триста років, — відповів Северин.

— Тоді в ньому жила б половина мишачого царства, — відказала Мирослава.

Северин узяв кілька зернин і розтер між пальцями. Вони пахли свіжим полем.

— Саме це мене й непокоїть. Будинок немов підлаштовує все так, аби ми втратили пильність, — сказав Северин.

Мирослава висипала овес із ясел на землю, принесла коневі трохи сухої трави з їхнього сідельного мішка й залишила воду недоторканою. Северин зачинив стайню та підпер двері дерев’яною жердиною.

Коли вони повернулися до ґанку, вовк за воротами підвівся.

— Цей будинок небезпечніший за нас, — гукнув вовк. — Вам ще прийдеться зробити тяжкий вибір.

Северин зупинився на нижній сходинці.

— Ти вже бував усередині? — запитав Северин, не зводячи погляду з вовка.

Усмішка на людському обличчі стала ширшою.

— Ні, не були. Ми угод не порушуємо, — відповів вовк.

— З ким укладено угоду? — не відступав Северин.

— Нічого тобі не говоритиму. Запитай в маєтку, — відказав вовк.

Вовк відвернувся і зник у темряві. Мирослава піднялася на ґанок. На одвірку було вирізьблене дерево з трьома обрубаними гілками. Нижче виднівся перевернутий півмісяць, а під ним — коло, перетнуте трьома лініями.

Медальйон під її одягом потеплів.

— Ці знаки пов’язані, — сказала Мирослава.

Северин стояв за її плечем, але дивився не на різьблення. Його погляд зосередився на кованій дверній ручці.

— Я вже торкався її, — сказав Северин.

— Цієї ночі? — уточнила Мирослава.

— Раніше, багато років тому. Відчуваю, що рука памятає, — відповів він.

Двері відчинилися ширше, не дочекавшись дотику. Вони повільно ввійшли.

За порогом лежав просторий хол із високою стелею. Уздовж стін стояли мармурові колони, вкриті тонкими тріщинами. Підлогу прикрашала мозаїка із чорного, зеленого й бурштинового каменю — дерево, чиє коріння обплітало людські кістки. Над сходами висіла кришталева люстра.

Щойно Мирослава ступила на мозаїку, свічки спалахнули одна за одною. Полум’я було золотим біля неї й синім біля Северина. Вхідні двері зачинилися. Він одразу схопився за ручку, але вона не поворухнулася.

— Нас замкнули? — злякано запитала Мирослава.

— Схоже на те. Але поки лише зачинили, — відповів Северин.

— Ну дякую, заспокоїв, — сухо зауважила вона.

Вздовж стін висіли портрети. Чоловіки у темних жупанах, жінки в оздоблених сріблом сукнях, діти з дерев’яними іграшками. На кожному полотні обличчя було стерте: фарбу зішкрябали ножем або випалили, залишивши чорні плями.