Розділ 10. Вовки в людських подобах

Северин стояв посеред хатини з оголеним мечем. Мирослава притискала урну до грудей і дивилася на смугу кобальтового світла під порогом. Тіні двох вартових рухалися неправильно: плечі залишалися людськими, тоді як нижче поясу витягувалися довгі лапи, закінчені пазурами.

— Відчиняйте, — повторив чоловік за дверима. — Ми не бажаємо вам зла.

Його голос був приємним, майже лагідним. Так міг говорити господар заїзду, запрошуючи мандрівників до теплого столу, або священник, переконуючи налякану дитину вийти зі схованки.

Друга тінь знову принюхалася.

— Жінка поранена, — сказав інший вартовий. — Від неї пахне страхом.

Северин повільно підняв меч.

— Тримайся за мною, — наказав Северин.

— Вони не можуть увійти? — прошепотіла Мирослава.

— Якби могли, не стукали б, — відповів він.

Перший вартовий почув її, хоча між ними були стіна й зачинені двері.

— Розумна дівчина, — озвався перший вартовий. — Сад не впускає до оселі тих, кого господар не запросив.

Мирослава озирнулася на порожню кімнату.

— Але тут немає господаря, — заперечила Мирослава.

— Тепер є, — відповів незнайомець. — Той, хто розпалив піч і розділив хліб, прийняв дім на одну ніч. У давніх місцях цього достатньо.

Северин поглянув на залишки коржів. Мирослава зрозуміла, що мимоволі дала хатині нову господиню, а разом із цим отримала владу над порогом.

— Ми вас не запрошуємо, — сказала вона голосніше.

— Нам не обов’язково заходити, Мирославо Данилівно, — відказав чоловік.

Від звучання власного імені її пальці стиснули торбу.

— Звідки ви мене знаєте? — запитала Мирослава.

— Сторожа тракту знають кожного, хто хоча б один раз наважився піти трактом, — відповів вартовий.

— А мого батька ви знали? — продовжила вона.

За дверима запала тиша. Северин поклав руку їй на плече, застерігаючи не продовжувати, але Мирослава не відвела погляду від порога.

— Ви йшли за Данилом Яровим? — запитав безсмертний чоловік. — Чули його запах, адже так?

— А, безсмертний, не признали. Ярового теж знали.

Чоловік вимовив останнє слово з дивною пошаною.

— Він утік далеко і прожив довше, ніж йому дозволялося. Проте ми знали, що він повертатиметься додому цими шляхами, — промовив чоловік.

— Мій батько нікуди не тікав, — невпевнено мовила дівчина.

—Який же запах в тебе знайомий, ти його кров, так?  — запитав вартовий.

Мирослава не відповіла. Данило розповідав про рідне село неохоче. Згадував материн сад, стару криницю і пагорби, на яких навесні розквітали білі квіти, але щоразу знаходив причину відкласти подорож. Після смерті Орисі він узагалі заборонив доньці питати про Вільшани. Лише в заповіті наказав повернути його прах.

— Віддайте урну, — промовив він. — Ми завершимо його шлях замість вас.

— Чому він не довірив її вам за життя? — запитала Мирослава.

Тиша стала довшою. Під дверима з’явилися кінчики пальців. Вони були надто бліді, а нігті — темні й загнуті. Незнайомець провів ними по порогу. Дерево заскрипіло, проте не подалося.

— Твій батько боявся того, чого не розумів, — відповів незнайомець.

— Всі бояться того, чого не розуміють, не вразили — відказала вона.

— Ти привела безсмертного чоловіка. Отже, знаєш достатньо, — відказав вартовий.

Северин нахилився до Мирослави.

— Не розмовляй із ними, — тихо попередив Северин.

— Вони знають про батька, може щось розкажуть, — заперечила дівчина.

— Вони не знають батька, або ти не знала, що вже не один раз пересвудчувалась, — пояснив він.

За круглим вікном рухалися ліхтарі. Один вартовий залишався на ґанку, другий повів коня до вуликів. Тварина пручалася, але чоловік тримав повід однією рукою без помітного зусилля.

— Вони заберуть його, — сказала Мирослава.

— Кінь не вартий твого життя, — відказав Северин.

Вона подивилася на нього. Очі чоловіка випромінювала холод та небезпеку.

— Ти сьогодні вдруге це кажеш, — зауважила вона.

— Можу повторити втретє, — сказав він.

— З таким ставленням до майна ти ніколи не матимеш власної яблуні, — дорікнула Мирослава.

За інших обставин Северин міг би знову всміхнутися, однак тепер його обличчя залишилося напруженим, навіть розлюченим.

— У саду їх більше, — промовив Северин.

Мирослава прислухалася. За стінами не було чути кроків, проте між деревами спалахували нові пари жовтих вогників. Спершу дві, потім п’ять, дев’ять. Вони висіли над травою на висоті людських колін і повільно наближалися.