Розділ 9. Коли хранитель усміхається

Від мертвої ріки стежка підіймалася між пагорбами, вкритими високою мокрою травою. Туман залишився позаду, однак сонце не повернулося. Над землею зависло жовте світло, схоже на відблиск вечора, хоча до сутінків було ще далеко.

Мирослава йшла першою, притискаючи до грудей торбу з тріснутою урною. Северин тримався на кілька кроків позаду. Після мосту він майже не говорив, лише час від часу дивився на мідний знак, який батьків попіл залишив на його зап’ясті.

Коло, перетнуте трьома лініями, не зникало.

Навіть його прокляття не могло загоїти опік. Чорні прожилки під шкірою тягнулися до знака, торкалися країв і відступали, наче стикалися з невидимою перепоною.

— Болить? — запитала Мирослава, озираючись через плече.

— Ні, — звично відповів Северин.

— Ти завжди так відповідаєш, — зауважила вона.

— Бо ти завжди ставиш запитання, на які вже знаєш відповідь, — пояснив він.

Вона озирнулася.

— Тоді скажи правду, я ж не вимагаю зізнатися в слабкостях, — попросила Мирослава.

— Пече, і постійно пече, — зізнався він.

— Наскільки сильно? — не відступала вона.

— Так, ніби хтось тримає біля кістки розпечену монету, — відповів Северин.

— І це, по-твоєму, не біль? — здивувалася Мирослава.

— Я сказав, що пече. Ти вимагала правду, а не скаргу. Від холоду чи чогось іншого сході відчуття, — нагадав він.

Мирослава зітхнула й повернулася до слідів. Вони з’являлися в мокрій землі один за одним, хоча попереду ніхто не йшов. Невидима людина ступала повільно, трохи припадаючи на ліву ногу.

Так ходив Данило Яровий в останній рік життя.

Коли біль у спині ставав нестерпним, він переносив вагу на правий бік і волочив ліву ногу. Мирослава впізнала цю ходу ще біля кам’яного стовпа, але не сказала Северинові. Вимовлена вголос правда могла стати надто реальною. Після пережитого, дівчина почала вести себе набагато обережнішою, особливо зі словами та знаками.

Слід з’явився перед її черевиком. Потім наступний.

— Він кульгає, це чітко видно, — промовив Северин.

Мирослава зупинилася.

— Мій батько теж кульгав, — мовила дівчина.

— Я здогадався, — відповів він.

— Чому ти нічого не сказав? — запитала вона.

— Чекав, поки скажеш сама. На обличчі всі емоції видають тебе, Мирославо. Щойно виникли ці сліди, як ти почала вести себе дивно. Скласти два і два, і зробити висновок нескладно, — пояснив Северин.

Він більше не забороняв їй іти за слідами, але весь час оглядав пагорби. Його меч залишався у піхвах, хоча долоня не відходила від руків’я.

— Ти думаєш, це ріка? — запитала вона.

— Ріка залишилася за туманом. Її сила не розливається за межі русла, — відповів Северин.

— На мосту ти казав, що вона бере образи з наших думок, — нагадала Мирослава.

— Образи не залишають відбитків чи фізичних слідів,  — заперечив він.

— Тоді це привид? — припустила вона.

Северин присів біля найсвіжішого сліду. У заглибині блищала вода, а між грудочками землі лежала тонка червона нитка.

Він підняв її двома пальцями.

— Може, привид. Може, пам’ять твого батька, прив’язана до попелу. А може, щось інше, що навчилося ходити його кроками, — відповів Северин.

— У тебе дивовижний талант заспокоювати, коли кажеш напрочуд дивні містичні речі, — зауважила Мирослава.

— За триста років і не такого навчишся, — сказав він.

Сліди звернули з дороги й повели до низини. Там, за темними вербами, стояли яблуні. Їх було не менше сотні, але жодна не скидалася на іншу. Одні мали тонкі сріблясті стовбури, інші були покручені й чорні, наче пережили пожежу. На кількох зеленіло весняне листя, тоді як сусідні стояли вкриті памороззю. Між гілками висіли яблука всіх кольорів — червоні, золоті, майже білі та темно-сині.

Одне дерево квітло. Друге втрачало листя. Третє мало плоди, що світилися зсередини м’яким бурштиновим сяйвом. Мирослава зупинилася біля кам’яної огорожі.

— Так не буває, — прошепотіла Мирослава.

— Буває, якщо сад виріс на магічній землі, — відповів Северин.

— А на чому він виріс? Я не бачу нічого навколо, що б мало таку силу. Магія ніколи не залишається безслідною. Так батько говорив, — виговорилась вона.

Северин торкнувся пальцями одного з каменів. Зі щілини між ними піднявся запах кориці та диму.

— Може це знову прозвучить пафосно чи заплутано, але ліс виріс на споминах людей, — сказав Северин.

— Ти правий, це знову віддає філософськими відтінками.

Босі сліди перетнули огорожу й повели між деревами. Мирослава хотіла рушити за ними, але Северин перегородив їй дорогу.

— Не чіпай плодів, — попередив він.