Розділ 8. Міст через мертву річку

Мертва ріка чекала на них унизу, хоча на жодній карті її не існувало.

До полудня сніг залишився позаду. Гірська стежка поволі спускалася між порослими мохом схилами, де чорні сосни стояли рідше, а з-під коріння виступали червонуваті камені. Після холодної синяви перевалу долина здавалася майже теплою: над пожовклою травою кружляло дрібне насіння, у западинах блищала тала вода, а сонце золотило верхівки дерев.

Мирослава їхала верхи, тримаючи повід однією рукою, а другою час від часу торкалася торби з урною. Після ночівлі у вуглярській хатині батьків попіл поводився тихо. Він не стукав у стінки посудини, не перекочувався проти руху коня і не намагався вказати їй напрямок, наче те, що вело їх до Вільшан, нарешті заснуло.

Северин ішов поруч. Червона нитка, якою Мирослава зашила його рукавицю, яскравіла на чорній шкірі, й погляд мимоволі повертався до неї частіше, ніж вона хотіла визнавати.

— Довго ще трактом йти? — запитала вона.

— Якщо не звертати, до вечора дістанемося старого млина. Там можна переночувати, — відповів Северин.

— А якщо звернути? — поцікавилася Мирослава, але спіймала підозрілий погляд Северина. — Добре, добре, я пожартувала.

Чоловік не до кінця зрозумів. Погляд став настороженим, а м’язи напружились. Видно, що слова дівчини змусили трохи напружитися.

— Саме так люди зазвичай і опиняються в місцях, про які потім нікому розповісти, — зауважив Северин.

Мирослава всміхнулася.

— Добре, що ти повертаєшся з будь-якого місця. Значить мені нема чого боятися, — усміхнулася Мирослава.

— Повертаюся не завжди цілим, і я зараз не про тіло.

— Але й шрамів на тобі жодного, — додала вона.

Його обличчя стало похмурішим, однак цього разу він не відвернувся і не замкнувся у мовчанні. Після тієї розмови в хатині між ними щось змінилося. Таємниць не поменшало, проте вони вже не стояли між ними суцільною стіною; у ній з’явилася вузька щілина, крізь яку можна було побачити людину по той бік.

— Шрами корисні, — промовив Северин. — Вони нагадують, чого не варто повторювати, куди не варто лізти.

— Тоді ти мусиш мати добру пам’ять, — зауважила вона.

— Мав колись.

Він сказав це буденно, але Мирослава почула невисловлене продовження. Майже три століття були надто довгим часом навіть для безсмертного. Спогади в ньому стиралися, змішувалися, втрачали обличчя та імена, залишаючи лише провину в душі.

Стежка пірнула між двома скелями. Сонячне світло згасло так раптово, наче хтось зачинив над долиною велетенські двері. Попереду лежав туман — густий, білий із зеленкуватим відливом. Він не клубочився і не плив за вітром, а стояв нерухомою стіною від землі до верхівок сосен.

Кінь зупинився. Мирослава легко торкнула його п’ятами, проте тварина позадкувала, притиснувши вуха. Підкова ковзнула по каменю.

— Спокійно, все добре, — прошепотіла вона, нахиляючись до гриви.

Северин простягнув руку до вуздечки, але кінь шарахнувся і від нього. Відчувши холод проклятого навіть крізь рукавицю, тварина мало не скинула вершницю.

— Далі пішки, — вирішив він.

— Через туман? Вперше бачу такий густий та такого кольору, — перепитала вона.

— Не через нього. Геть звідси, — відповів Северин.

Северин уже розвертав коня, коли в Мирославиній торбі щось ударилося об пряжку. Урна здригнулася, а потім потягнула ремінь уперед так сильно, що торба зісковзнула їй на лікоть.

Дівчина перестала дивуватися подібним дрібницям. Якщо напочатку подорожі підказки праху, вона сприймала, як містицизм чи магію, то зараз лише звертала увагу на те, що намагається сказати-показати. Подорожуючи з безсмертним, прах, який інколи пробуджується, виглядає крихітною деталлю, не вартою уваги.

— Вона показує туди, — сказала Мирослава.

— Я бачу.

— Вільшани в тому напрямку? — запитала вона.

— Вільшани на північному сході, а це захід, — відповів Северин. — Майже протилежні напрямки!

Попіл знову вдарився об стінку урни. Один раз, другий, третій.

— Батько хотів, щоб я повернула його додому. Зараз прах веде себе дивно, — сказала Мирослава.

— Твій батько взагалі дивний. Його дивина навіть після смерті йде попереду його імені.

— Гадаю, він знав ці місця, — додала вона.

— Саме це мене й непокоїть, — відказав Северин.

Мирослава злізла з коня. Після дороги ноги здавалися неслухняними, тож вона сперлася долонею об сідло й перечекала, доки повернеться рівновага. Северин тим часом провів пальцями над землею, не торкаючись трави.

Іній не з’явився від його прокляття. Він уже лежав тут тонким візерунком, хоча за кілька кроків позаду земля залишалася вологою й теплою.

— Тут холодніше, ніж має бути, — промовила Мирослава.

— Не холодніше.

Він піднявся, вдивляючись у туман.