Розділ 7. Холод проклятого

Мирослава перестала боятися, що Северин уб’є її, лише тоді, коли зрозуміла: він боявся доторкнутися до неї значно більше, ніж вона — до нього.

Після розмови біля вогню вона майже не спала. Щоразу, коли полум’я потріскувало або кінь ворушився в темряві, Мирослава розплющувала очі й дивилася на чоловіка, який сидів біля скельного виступу. Северин не змінював положення, тримаючи меч на колінах, і лише зрідка повертав голову до дороги.

Перед світанком Мирослава все ж задрімала. Коли прокинулася, багаття перетворилося на попіл, небо посвітлішало, а Северин уже закріплював торби на сідлі. На ньому була та сама розірвана сорочка, поверх якої він застебнув пошкоджений шкіряний захист. Від учорашньої сутички залишилися тільки плями на одязі.

Його тіло не зберегло нічого. Мирослава підвелася й обтрусила плащ.

— Ви весь цей час не спали? — запитала Мирослава.

— Я був на варті, — відповів Северин.

— Мені таке не підходить, — заперечила вона.

— Ви вже знаєте про мене достатньо, щоб не дивуватися, — відказав він.

— Навпаки. Тепер кожна дивина потребує пояснення, — наполягала Мирослава.

Северин перевірив ремені довкола урни. Він торкався лише тканини торби, уникаючи керамічної посудини.

— У дорозі говоритимемо менше, — сказав він. — Після вчорашньої засідки ті, хто втік, можуть привести інших.

— Ви не відповіли, чи спите, — нагадала вона.

— Ні. Не сплю, — спокійно відповів.

Мирослава завмерла.

— Ніколи? — перепитала Мирослава.

— Не так, як ви, — відповів Северин.

— А як? — не відступала вона.

— Іноді заплющую очі довше необхідного, — пояснив Северин.

— Це називається кліпанням, — зауважила Мирослава.

Кутик його рота ледь сіпнувся, але Северин відразу відвернувся до коня.

— У сідло. До полудня треба перейти Порожні пагорби, — наказав Северин.

Вона хотіла нагадати, що більше не збирається бездумно виконувати накази, проте поглянула на чорну дорогу й вирішила відкласти суперечку. Після нападу довіра між ними стала крихкою, але бажання перевіряти кожне Северинове попередження на власному житті зникло.

Перші години вони їхали мовчки. Чорний тракт поступово піднімався вгору, ліс рідшав, поступаючись кам’янистим схилам. Вітер посилився й гнав над землею низькі хмари. На верхівках пагорбів лежав старий сніг, хоча осінь ще не закінчилася.

Мирослава раз у раз дивилася на Северина. Після розмови про його вік вона почала помічати речі, які раніше здавалися випадковими. Він не торкався їжі, не просив води, не виявляв утоми й майже не змінював темпу подорожі. Навіть дихання залишалося рівним.

— Ви не снідали, — сказала вона.

— Не голодний.

— Коли востаннє їли? — запитала Мирослава.

— У таверні стояв кухоль, — пояснив Северин.

— Ви до нього не торкнулися, — дорікнула дівчина.

— Тоді раніше, — відказав Северин.

— Наскільки раніше? — не відступала вона. — Я лише хочу зрозуміти вас. Не сприймайте мої питання, як допит чи щось подібне.

Северин зітхнув.

— Їжа мені не потрібна, — відповів Северин.

— Узагалі? Звідки воно бере енергію? — перепитала Мирослава.

— Можу їсти, але тіло цього не вимагає. Прокляття живить тіло, — відповів Северин.

— А вода? — запитала Мирослава.

— З водою так само. Я можу їсти та пити, якщо вас це заспокоїть.

Мирослава подивилася на його бліду шкіру.

— І ви не спите, — підсумувала вона.

— Ми це вже з’ясували, двічі відповідати я не буду, — відказав Северин.

— Що ще? — запитала Мирослава.

— Мирославо! — уперше за час подорожі Северин підвищив голос.

— Я маю право знати, з ким подорожую, — заперечила вона.

— З людиною, яка не дозволила вам загинути тричі за останні кілька днів. Гадаю, цього достатньо, щоб перестати дорікати питаннями, — відказав Северин.

— Саме тому й запитую, — не відступала Мирослава.

Він не відповів. Вітер гнав дорогою сухе листя, хоча навколо майже не залишилося дерев.

Ближче до полудня почав падати дрібний колючий сніг. Спочатку поодинокі крижинки танули на плащі Мирослави, але невдовзі схили побіліли. Кінь ішов повільніше, раз у раз ковзав на мокрому камінні й невдоволено трусив головою.

Северин зняв із сідла запасну ковдру та передав Мирославі.

— Загорніться, — сказав Северин.

— А ви? — запитала Мирослава.

— Мені не потрібно, — відповів Северин.

— Ваш плащ мокрий, сорочка розірвана, а попереду сніг, — не погодилася вона.