Розділ 6. Тіло без шрамів

На третій день подорожі Мирослава побачила, як Северин помер, а за кілька хвилин — як його тіло відмовилося залишатися мертвим.

Після Кам’яного Броду Мирослава несла урну в руках і не дозволяла прив’язувати її до сідла. Керамічні боки були стягнуті шкіряними ременями, але прах усе одно просочувався крізь тріщину, залишаючи сірі сліди на батьковому плащі.

Северин не згадував ані мертвих селян, ані останнього боржника. Він ішов попереду коня, час від часу зупинявся й торкався чорного каміння дороги. Мирослава вже знала: коли він мовчав довше, ніж зазвичай, це означало не відсутність думок, а небажання ними ділитися.

Вона теж не поспішала говорити. Слова мертвої жінки не залишали її.

«Ти присягався повернутися живим».

Батько втік із Вільшан ще до її народження, оселився в Ладимирі й ніколи не повертався додому. Він не розповідав про родину, не запрошував старих знайомих і забороняв матері згадувати село при сторонніх. Мирослава завжди сприймала це як звичайну неприязнь до минулого. Тепер кожне його мовчання здавалося частиною ретельно зведеної стіни.

— Ви знали про Кам’яний Брід, — сказала вона.

Северин не озирнувся.

— Знав, — монотонно відповів Северин.

— Знали, що там станеться? — запитала Мирослава.

— Ні. Подібне навіть передбачити неможливо.

— Але пам’ятали, коли село опустіло, — не відступала Мирослава.

— Приблизно.

— Ви ж назвали точну кількість років, я пам’ятаю, — нагадала вона.

Він відвів убік низьку гілку, пропускаючи коня.

— Маю добру пам’ять на дати, — сказав він.

— І погану на власне минуле? Дивно, ви так не вважаєте? — дорікнула дівчина.

Северин зупинився. Мирослава чекала, що він знову відповість ухильно або нагадає про умови угоди, але чоловік лише подивився на неї.

— Деякі спогади зникають не тому, що людина хоче їх забути, — відповів Северин.

— А тому що? — нетерпляче спитала дівчина.

— Тому що хтось не хоче, щоб вона пам’ятала, — тихо сказав він.

Невелика напруга між ними зробила паузу нестерпною. Щоб якось її розбавити, Северин звернувся до коня.

Мирослава сильніше притиснула урну до грудей. Відповідь породила більше запитань, ніж вона мала раніше, але принаймні Северин уперше визнав, що його незнання не було добровільним.

До полудня Чорний тракт привів їх у вузьку ущелину. Обабіч здіймалися кам’яні схили, вкриті покрученими соснами, а над дорогою нависали брили, між якими застрягли стовбури повалених дерев. Після зливи зі стін стікали десятки тонких струмків.

Северин уповільнив крок.

— Щось не так? — запитала Мирослава.

Він показав на невелику калюжу біля узбіччя. У воді виднівся чіткий відбиток підошви.

— Слід свіжий.

— Це могли бути мандрівники? — припустила Мирослава.

— Мандрівники йдуть дорогою, а не ховаються за камінням. Сліди чітко ведуть до каміння, — відповів Северин.

Северин передав їй повід і зняв із плеча дорожню торбу. Його погляд ковзнув по схилах, затримуючись на кущах, уламках скель і темних заглибленнях.

— Невже вам вдасться сказати, скільки їх? — прошепотіла Мирослава.

— Он там дві пари ніг, тут — одна, і за тим каменем три пари. Щонайменше шестеро.

— Думаєте, це розбійники? — припустила вона.

— Зараз дізнаємося. Краще б це були розбійники, — спокійно відповів Северин.

Він повільно поклав долоню на меч. Над ущелиною двічі крикнув птах. Звук був схожий на голос сойки, але проміжки між криками виявилися надто рівними.

Северин вихопив меч. Перший арбалетний постріл ударив у дорогу біля його ноги. Другий пролетів над кінською головою, а третій влучив Северину в плече. Вістря пробило плащ і шкіряний захист, змусивши його відступити на крок.

Кінь зірвався. Мирослава вчепилася в повід, але тварина смикнула її вперед. Урна вислизнула з рук, упала в багнюку й покотилася до узбіччя.

— До скелі! — крикнув Северин.

Вона схопила урну й потягнула коня до заглиблення між камінням. На дорогу вже вибігали чоловіки. Двоє спускалися схилом, ще троє перекривали шлях уперед. У них були мечі, списи й арбалети, а обличчя ховалися під каптурами.

Останнім з-за брили вийшов широкоплечий чоловік із перебитим носом. Його права рука була перев’язана, під оком темнів синець, а замість сокири він тримав важку бойову булаву.

— Казав же, що ти не вийдеш звідси живим, — промовив він.

Северин обламав стрілу, що стирчала з плеча.

— Учора це звучало переконливіше.

— Учора нас було четверо, — нагадав широкоплечий.

— І цього виявилося забагато для вашої втечі, — сказав Северин.