Розділ 5. Дзвін під землею

Мертве село почало дзвонити ще до того, як вони побачили перший дах.

Глухий удар прокотився під землею, змусивши тремтіти чорний камінь дороги. Кінь зупинився так різко, що Мирослава похитнулася в сідлі, а торби, прив’язані позаду, вдарилися одна об одну. З дерев посипалися краплі нічного дощу, хоча вітру не було.

Северин підняв руку, наказуючи мовчати. Вони залишили зруйноване святилище невдовзі після світанку. Відтоді минуло кілька годин, але Мирослава так і не наважилася повернутися до розмови про нічного гостя. Северин теж не згадував. Він ішов попереду, уважно розглядав дорогу й час від часу перевіряв червоні нитки на деревах.

Тепер усі нитки зникли.

На найближчому стовбурі залишилися лише цвяхи, довкола яких кора почорніла, наче дерево намагалося випалити їх із себе.

— Це був дзвін? — здивовано запитала Мирослава.

Северин присів і торкнувся долонею дороги.

— Схоже на те, — відповів Северин.

— Він пролунав з-під землі, — наче не вірила собі, мовила Мирослава.

— Я помітив.

— Вам відомі підземні дзвіниці? — запитала вона.

— Кілька підземних храмів раніше відвідував. Дивні місця. Зазвичай храм під землею вказував на те, що боги, яким молилися, зрадили, — похмуро відповів Северин.

Другий удар був слабшим, але кінь відреагував на нього ще гостріше. Тварина захрипіла, спробувала розвернутися й мало не вирвала повід із рук Северина. Він став перед нею, провів долонею по морді та щось прошепотів. Кінь поступово заспокоївся, хоча продовжував тремтіти.

— Попереду село, — сказав Северин. — Кам’яний Брід.

— На карті його немає, — заперечила Мирослава.

— Швидше за все, у вас нова карта. Село старе. Хочу сказати, що обійти його не вийде. Прийдеться ризикнути, — відповів Северин, наче усвідомлював, що їх очікує попереду.

Мирослава дістала складений аркуш із кишені плаща. Карту надрукували лише сім років тому, і всі дороги від Ладимира до Північних пагорбів були позначені досить докладно. На місці, куди вказував Северин, залишався порожній клаптик лісу.

— А скажіть, коли село зникло? — запитала вона.

— Після мору, — сказав він.

— Якого саме?

Северин не відповів. Вона сховала карту.

— Ви знову знаєте про місце, якого нема на картах. Закладаюсь, що й людей, здатних пам’ятати це село ми не знайдемо, — роздратовано мовила Мирослава.

— Я знаю лише, що цією дорогою туди краще не ходити, — відповів Северин.

— Тоді обійдемо село, — запропонувала вона.

— Я ж щойно сказав. Обійти не вийде. Єдина південна стежка веде через болота, — пояснив Северин.

— А якщо підемо через село? То що? Чого очікувати?

Северин подивився на чорну дорогу попереду.

— Ей, скажіть.

Северин продовжував ігнорувати питання дівчини. Він відвів коня до узбіччя й закріпив повід на нижній гілці. Після цього зняв із сідла торбу з урною та простягнув її Мирославі.

— Тримайте її при собі, — наказав Северин.

— Ви хочете залишити коня тут? — запитала Мирослава.

— Він не піде далі, — пояснив він.

— А якщо втече?

— Будемо йти пішки, — сухо відповів він.

Северин дістав із кишені червону нитку, обв’язав нею вуздечку й провів пальцями по кінській шиї. Тварина притиснула вуха, проте не відсахнулася. Мирослава помітила, що цього разу він не знімав рукавички.

— Що б не почули в селі, не відходьте від мене, — сказав він. — Не заходьте в будинки, не торкайтеся їжі та не дивіться у криниці.

— Знову без пояснень? — невдоволено запитала Мирослава.

— Так, без пояснень, — відказав Северин.

Вони пішли пішки. Мирослава притискала торбу до грудей, відчуваючи крізь тканину тверді боки урни. Тріщина не збільшилася, але після ночі у святилищі прах здавався важчим.

Кам’яний Брід з’явився за поворотом. Перші хати стояли обабіч дороги, похилені й почорнілі від вологи. Солом’яні дахи провалилися, паркани попадали, а двори заросли високим бур’яном. На вікнах висіли брудні полотняні фіранки, які ворушилися всередині зачинених будинків.

Посеред дороги лежав дерев’яний дитячий коник. Одна ніжка була зламана, а на спині темніли плями засохлого воску.

Северин переступив через іграшку.

— Не торкайтеся іграшки, — попередив Северин.

— Я й не збиралася.

— Довго вдивлятися теж не варто. Уважний погляд теж інколи сприймається за дотик, — пояснив чоловік.

— Знову філософія. Хто сприйматиме погляд за дотик? — вперто подивилась на Северина дівчина, який вже випереджав її на кілька кроків.

Мирослава прискорилась. У селі не було тіл. Не залишилося кісток, могил або слідів масового поховання. Люди наче покинули домівки посеред звичайного дня: біля одного порога стояло відро, у дворі висіла сорочка, а крізь відчинене вікно Мирослава побачила накритий стіл. На ньому лежала хлібина, чорна від плісняви, і три дерев’яні ложки.