Розділ 4. Чорний тракт

Чорний тракт починався там, де птахи переставали літати над дорогою.

До того ліс здавався звичайним: мокре листя блищало після нічної зливи, між стовбурами лежав туман, а в кущах час від часу шаруділи дрібні звірі. Та щойно Северин звернув із широкої поштової дороги до двох похилених кам’яних стовпів, усі звуки залишилися позаду. Навіть кінські копита ступали по чорній землі майже безшумно.

Мирослава озирнулася. За кілька кроків від них дорога залишалася сірою, розмитою дощем і вкритою опалим листям. Попереду вона ставала темною, наче колись тут розсипали попіл, а земля так і не змогла його поглинути.

— Чому його називають Чорним? — запитала вона.

Северин ішов біля коня, тримаючи повід у лівій руці. Праву не віддаляв від меча.

— Через чорний камінь, — відповів Северин.

— Я чула, що тут спалили військо відступників.

— Це сталося значно пізніше, — заперечив він.

— Пізніше від чого? Інколи говорити з вам надзвичайно складно, — перепитала Мирослава.

Він нахилився й підняв із дороги уламок. Камінь був гладким, важким і таким чорним, що ранкове світло не залишало на ньому відблиску.

— Колись під цією землею текла вогняна жила. Вона піднялася на поверхню й випалила все від пагорбів до ріки. Коли камінь охолов, люди проклали по ньому дорогу.

— Звідки ви це знаєте? — поцікавилась дівчина.

— Це одна із легенд, її багато-хто знає, — відповів Северин.

— Хто саме?

Северин кинув уламок у траву. Той упав без звуку, хоча мав би принаймні шелеснути листям.

— Люди, які живуть тут. Гадаю, ваш батько теж знав — ухильно промовив він.

Мирослава вже помітила дивну властивість його відповідей: слів у них вистачало, але зрозуміти самого Северина вони не допомагали. Вона вирішила не наполягати. Попереду чекало щонайменше шість днів дороги, і весь цей час він не міг мовчати. Принаймні вона на це сподівалася.

До північного броду вони дісталися близько полудня. Після зливи невелика річка перетворилася на широкий брудний потік, який ніс гілки, шматки кори та вирване з корінням молоде деревце. Вода затопила кам’яні плити переходу й піднялася майже до стовпів, обвитих старими мотузками.

Северин зупинив коня.

— Доведеться трохи почекати, — сказав Северин.

— Ви казали, що ми перейдемо пішки, — нагадала Мирослава.

— Казав до того, як побачив воду, надто бурхливий потік, — відповів він.

— Вона спаде до вечора? — запитала дівчина.

— Якщо в горах більше не дощитиме, — і подивився вгору.

Мирослава також подивилася на небо. Хмари висіли низько, важкі та сірі.

— А якщо не спаде? — не відступала Мирослава.

— Рушимо іншим шляхом. Підемо до старого мосту, — спокійно відповів Северин.

— Це далеко? — поцікавилася вона.

— Якщо спішитимемо, то до ночі дістанемося, — відповів Северин.

— Тоді чому не піти зараз? — продовжила Мирослава.

— Бо це запасний варіант. Я не впевнений, що міст там уцілів. Якщо підемо до нього, треба сподіватися на те, що він ще стоїть.

Вона зітхнула й зісковзнула із сідла. Після кількох годин верхи ноги затерпли, а спина боліла сильніше, ніж після цілого дня в аптекарській коморі. Мирослава намагалася не показувати цього Северину, але, ступивши на землю, похитнулася.

Його рука одразу опинилася біля її ліктя. Северин не торкнувся її, лише завмер зовсім близько, готовий підхопити, якщо вона впаде.

— Я сама, — сказала Мирослава.

— Бачу, — стримано відповів Северин.

— Тоді навіщо простягнули руку? — запитала вона.

— Хотів урятувати коня, — незворушно пояснив він.

Вона подивилася на тварину. Та спокійно жувала мокру траву, не виявляючи жодної тривоги.

— Від кого врятувати, від мене?

— Ви могли потягнути повід і впасти разом із ним, — пояснив Северин.

Мирослава не знайшла гідної відповіді, тому вдала, що її більше цікавить переправа. Северин прив’язав коня до дерева, зняв із сідла торбу з урною й поставив її на сухий корінь. Після цього рушив уздовж берега, перевіряючи глибину довгою гілкою.

Він не беріг поранений бік. Нахилявся, перестрибував через каміння й кілька разів заходив у воду майже до колін. Темна пляма на плащі залишалася помітною, проте свіжої крові Мирослава не бачила.

— Рана не відкрилася? — запитала вона, коли Северин повернувся.

— Не відкрилася, все в нормі, — відповів він.

— Дозвольте перевірити, — попросила Мирослава.

— Я вже відмовився від допомоги. Відмовлюсь і цього разу.

— Я все-таки аптекарка, — нагадала вона.

— Ви помічниця аптекаря, якщо мені не зраджує пам’ять, — сухо уточнив Северин.