Розділ 3. Угода біля згаслого вогню

Наймати незнайомця, якого кілька годин тому проштрикнули ножом, було нерозумно, але вирушати без нього здавалося ще нерозумнішим.

Мирослава дійшла цього висновку задовго до світанку, сидячи біля вогнища, яке поволі перетворювалося на купу червоного вугілля. Після сутички ніхто в таверні не повернувся до колишніх розмов. Візники мовчки розійшлися нагору, гравці забрали кості, а господар звелів служниці прибрати уламки столів і витерти кров із підлоги. Сам він замкнув двері на два засуви, перевірив вікна й поставив біля шинквасу заряджений арбалет.

Мирославі запропонували місце в коморі, але вона відмовилася. Замикатися в тісному приміщенні з одним віконцем під самою стелею здавалося небезпечнішим, ніж залишитися в загальній залі. Крім того, після дивного стукоту з урни вона не хотіла засинати.

Її дивувала подібна надприродна реакція праху батька. Дівчина бажала зрозуміти, що спровокувало таку надприродну активність. За реакцією нового знайомого, вона здогадалась, що той щось знає.

Торба стояла біля її ніг. Мирослава двічі перевірила мотузку, якою стягнула тріснуту посудину, підклала ще одну сорочку й обгорнула все батьковим плащем. Прах більше не рухався, але в повітрі довкола торби зберігався слабкий запах, схожий на суміш мокрої землі та згаслих свічок.

Надворі лив дощ. Вода билася об шибки, стікала дахом і шуміла в ринвах, заглушаючи всі інші звуки. Мирослава час від часу поглядала на двері, очікуючи, що чоловіки повернуться з підмогою. Або що повернеться Северин.

Вона бачила, як він вийшов надвір після розмови, а крізь запітніле вікно помітила його під навісом біля стайні. Там він простояв досить довго, схилившись над осідланим конем, проте з подвір’я так і не виїхав. Мирослава намагалася переконати себе, що не стежить за ним, а лише перевіряє, чи не повернулися нападники.

Зрештою двері відчинилися. Северин увійшов разом із поривом вітру. Вода стікала з його волосся й плаща, але сам він не тремтів від холоду. Невелика торба залишалася перекинутою через плече, меч висів на звичному місці, а рухався чоловік так упевнено, наче кілька годин тому ніж не входив у його тіло по саме руків’я.

Господар визирнув із-за шинквасу.

— Кінь не захотів іти? — поцікавився господар.

— Дорогу залило, — коротко відповів Северин.

— Я міг би сказати це ще до того, як ти його сідлав, — зауважив господар.

— А міг би попередити жінку про людей, які збиралися її пограбувати. Ти ж знав про це, правда? — відказав Северин.

Господар невдоволено засопів і знову зник за шинквасом. Северин обрав стіл у найдальшому кутку, однак Мирослава випередила його. Вона підняла торбу, підійшла до вогнища й сіла на лаву навпроти тієї, яку він займав раніше.

— Тут тепліше, багаття добре розгорілося — сказала Мирослава.

— Мені однаково, — відповів Северин.

— Але ж ваш одяг мокрий, — нагадала вона.

— Висохне.

— А з раною ви так і не думаєте нічого робити? — не відступала Мирослава.

— Також загоїться, — промовив він.

Він скинув дорожню торбу біля стіни й залишився стояти. Мирослава чекала, поки чоловік сам вирішить, чи варта вона ще кількох слів. Нарешті Северин сів навпроти, поклавши меч на лаву поруч із собою.

Від вогнища його відділяло не більше кроку, але на мокрому плащі не з’явилося пари. Мирослава подумала, що причиною може бути надто слабке полум’я, та одразу помітила, як вода випаровується з її власного рукава.

— Я хочу вас найняти, — несподівано повідомила про наміри вона.

Северин подивився на неї, а тоді перевів погляд на торбу.

— Ні, — одразу відповів Северин.

— Ви навіть не запитали, для чого.

— Ви питали про північні напрямки, про Чорний тракт. Тому моя відповідь ні, — пояснив він.

— Мені потрібен хранитель, — наполягала Мирослава.

— Ні, ви іншого хочете. Вам потрібен розумний привід повернутися додому, — заперечив Северин.

Мирослава притиснула долоні до колін, стримуючи роздратування.

— Удома мене більше нічого не тримає, — відповіла Мирослава.

— Люди часто так думають, доки не опиняються далеко від міських мурів, — зауважив Северин. — Після першої ночі в лісі вони згадують про теплу постіль, родичів і всі справи, які раптом стають важливішими за подорож.

— Я вже ночувала у лісі.

— Гадаю, вам не дуже сподобалося, — сказав він.

— Сьогодні я могла провести ніч в калюжі біля зламаного возу, але дісталася сюди сама, — нагадала Мирослава.

— І миттю втрапили в халепу. Наївно дозволили чотирьом чоловікам загнати себе в кут, — відказав Северин.

— Не дозволила, — заперечила вона.

Северин ледь помітно звів брову. Мирослава не могла зрозуміти, чи її відповідь роздратувала його, чи розважила.

— Ви не вмієте тримати меч, — сказав Северин.

— Зате знаю, як зашити рану від нього, — відповіла Мирослава.