Розділ 2. Чоловік, якого не брало залізо

Люди, які збиралися вбивати, майже завжди усміхалися, ніби смерть була жартом, зрозумілим лише їм.

Широкоплечий чоловік із перебитим носом не став винятком. Відпустивши ремінь Мирославиної торби, він повільно випростався й повернувся до незнайомця, котрий стояв біля дальнього столу. Усмішка нападника була лінивою, навіть добродушною, і його права рука вже опустилася до сокири на поясі.

Сіра цівка, що піднялася з торби, тим часом розчинилася в задимленому повітрі. Мирослава притиснула поклажу до ніг і провела пальцями по клапану, намагаючись відчути пошкодження. Крізь тканину вона не могла зрозуміти, чи справді тріснула урна, однак сухого шелесту більше не чула.

— Ти щось сказав? — запитав широкоплечий.

Незнайомець вийшов із темного кутка. У світлі вогнища Мирослава краще роздивилася його обличчя: різкі вилиці, нерівно підстрижену бороду й темне волосся, у якому біля скронь губилися сріблясті пасма. Він здавався ще не старим, але погляд мав такий, наче бачив перед собою не чотирьох озброєних чоловіків, а давно набридлу помилку, яку треба виправляти.

— Я порадив забрати від неї руки, — відповів він. — Другого попередження не буде.

У таверні остаточно стихли розмови. Візники біля вогнища опустили голови над кухлями, гравці сховали кості, а служниця непомітно відступила до кухні. Лише господар залишився за шинквасом, стискаючи брудну ганчірку. На його обличчі не було здивування. Подібні сутички траплялися в «Сивому крукові» частіше, ніж зміна постелі.

— Ти її чоловік? — запитав широкоплечий, кивнувши в бік Мирослави.

— Ні, — спокійно відповів незнайомець.

— Може, брат? — не відступав нападник.

— Також ні.

— Тоді навіщо тобі втручатися? — запитав широкоплечий.

Незнайомець опустив погляд на його руку, що лежала на сокирі.

— Ти ще можеш піти звідси цілим, на власних ногах, — застеріг незнайомець.

Один із нападників пирхнув від сміху. Худий чоловік, який стояв за Мирославою, прибрав долоню з її плеча й витягнув вигнутий ніж. Лезо було коротким, придатним для тісного приміщення, а рух — надто вправним для звичайного грабіжника.

Мирослава поволі піднялася. Стіл відділяв її від широкоплечого, але худий залишався зовсім поруч. Вона могла спробувати дістатися дверей, однак тоді довелося б залишити торбу. Від самої думки про це в неї перехопило подих.

— Мені не потрібен захист, — сказала вона, хоча власний голос прозвучав непереконливо. — Якщо треба, я віддам всі гроші.

Незнайомець навіть не подивився в її бік.

— Вони прийшли не по гроші, — промовив незнайомець.

Широкоплечий перестав усміхатися.

— А ти спостережливий, — похмуро зауважив широкоплечий.

— Як знати.

У його словах було щось дивне, але Мирослава не встигла над цим замислитися. Широкоплечий рвонув сокиру з-за пояса й перекинув стіл одним ударом ноги. Миска з юшкою полетіла на підлогу, лава вдарила Мирославу під коліна, а худий схопив її за волосся та приставив ніж до шиї.

Незнайомець залишився нерухомим.

— Тепер ти відступиш, — прошипів худий.

— Відпусти її, — наказав чоловік у темному плащі.

— Спочатку кинь меч.

Чоловік у темному плащі перевів погляд на Мирославу. У його сіро-блакитних очах не було ані страху, ані співчуття, лише холодний розрахунок. Це налякало її сильніше за ніж біля горла, адже вона раптом подумала, що незнайомець справді може пожертвувати нею, аби перемогти.

Він розтиснув пальці, й меч упав на підлогу.

Худий засміявся, трохи послабивши хватку. Саме цього руху незнайомцеві виявилося достатньо. Він підбив носаком край перекинутого столу, і важка дошка врізалася нападникові в коліна. Ніж ковзнув по шкірі Мирослави, залишивши пекучий поріз, але чоловік уже втрачав рівновагу.

Незнайомець подолав відстань між ними швидше, ніж Мирослава встигла відсахнутися. Він перехопив зап’ясток худого, вивернув руку й ударив ліктем у скроню. Почувся глухий тріск, ніж упав на підлогу, а його власник звалився на перекинуту лаву.

Широкоплечий замахнувся сокирою. Незнайомець ухилився, схопив його за передпліччя й спрямував удар у стіл. Лезо глибоко загрузло в деревині. Нападник спробував висмикнути зброю, але отримав удар коліном у живіт, після якого захрипів і зігнувся.

Двоє інших рушили водночас. Один вихопив меч, другий підняв зі столу короткий спис, який до цього ховався під плащем. Незнайомець штовхнув широкоплечого їм назустріч і нахилився за власною зброєю.

Коли чорний меч опинився в руці, полум’я у вогнищі хитнулося, наче від сильного протягу. Лише зараз Мирослава звернула увагу, що зброя незнайомця не схожа на звичайну.

Лезо не блищало. Метал був темним, майже матовим, а вздовж нього тягнулася нерівна світла смуга, схожа на слід старої блискавки. На мечі не було ані написів, ані прикрас, проте Мирослава відчула, як срібний медальйон під сукнею раптом став холодним.

Чоловік зі списом атакував першим. Незнайомець відбив вістря убік, ковзнув уздовж древка й ударив нападника руків’ям у щелепу. Той ще не встиг упасти, коли мечник рубонув зліва. Темне лезо зустріло його удар із різким металевим скреготом.