Розділ 1. Попіл у дорожній торбі

Прах її батька озвався з урни за кілька годин до того, як Мирослава мала вперше побачити чоловіка, котрий не міг померти.

Звук був тихим, майже непомітним серед кінського хропіння, скрипу коліс і монотонного дощу по полотняному верху поштової карети. Щось сухо дряпнуло зсередини керамічної посудини, яку Мирослава тримала на колінах, загорнувши в старий батьків плащ. Вона завмерла, притиснула долоні до холодних боків урни й прислухалася, хоча чудово розуміла, що попіл не здатен рухатися сам по собі.

Принаймні так мало бути у світі, де мертві залишалися мертвими.

— Знову трясе, — пробурмотів візник, не обертаючись. — Дорогу після зливи розмило. Ще трохи — і доведеться ночувати посеред лісу.

Мирослава нічого не відповіла. Колеса справді раз у раз провалювалися в ями. Стара карета стогнала так, ніби кожен наступний поштовх міг стати для неї останнім. Проте звук долинув не з-під коліс. Вона відчула його пальцями — легку вібрацію, що пройшла крізь випалену глину й відгукнулася неприємним поколюванням у зап’ястках.

Усередині щось торкнулося стінки вдруге.

Мирослава повільно відгорнула край плаща. Урна була цілою, чорна сургучева печатка на кришці не тріснула, а перев’язана довкола шийки мотузка залишалася тугою. На ній виднівся відбиток родинного герба — дерево з обрубаними гілками, коріння якого обвивало перевернутий півмісяць. У дитинстві Мирослава вважала цей знак красивим, але батько ніколи не дозволяв їй розпитувати про його значення.

«Деякі дерева краще не поливати пам’яттю», — казав він.

Тепер ці слова здавалися ще однією загадкою, яку він забрав із собою в могилу.

Хоча могили поки що не мав.

Минуло дев’ять днів відтоді, як батько помер у вузькому ліжку їхнього міського будинку. Хвороба забрала його швидко, перетворивши кремезного чоловіка на висушену подобу самого себе. Останніми днями він майже не говорив, лише дивився на двері, наче чекав на гостя, котрий мав прийти з настанням темряви. Мирослава сиділа поруч, змочувала йому губи водою та вдавала, що не помічає чорних плям, які проступали на шкірі довкола серця.

Перед смертю він попросив спалити тіло.

Це здивувало навіть старого лікаря, адже в їхніх краях небіжчиків ховали в освяченій землі, поклавши обличчям на схід. Спалення вважали звичаєм відступників, чаклунів і тих, хто боявся повернутися після смерті. Однак батько наполіг, а потім змусив Мирославу тричі присягнутися, що вона відвезе його прах до Вільшан. До села, з якого він утік ще юнаком.

— Поховай мене біля твоєї матері, — прошепотів він, стискаючи її пальці з такою силою, якої вона не сподівалася від помираючого. — І не дозволяй нікому відкрити урну до того, як дістанешся родинного цвинтаря.

— Чому хтось захоче її відкрити?

Батько тоді подивився на неї, але відповісти не встиг. Його пальці розтиснулися, голова відхилилася на подушку, а в кімнаті раптом згасли всі свічки.

Відтоді Мирослава не могла позбутися відчуття, що присягнулася виконати не останню волю, а умову невідомої угоди.

Карету вкотре трусонуло, урна боляче вдарилася об її коліно, і ззовні долинуло роздратована лайка візника. Коні спинилися так різко, що Мирослава ледь не зісковзнула з лави.

— Що сталося? — запитала вона.

Чоловік зіскочив на землю, кілька разів обійшов карету, а тоді зазирнув усередину. Вода стікала з його крислатого капелюха на сиву бороду.

— Вісь тріснула. Далі не поїдемо.

— До найближчого села далеко?

— До села — пів дня, якщо не загрузнете в багнюці й не потрапите до вовків. Але за версту звідси є таверна. Називається «Сивий крук», хоча я б не радив порядній людині затримуватися там після заходу сонця.

Мирослава глянула на дорогу. За запітнілим віконцем уже згущалися ранні осінні сутінки, перетворюючи дерева на чорні колони, між якими клубочився туман. Іти далі самій було нерозумно, залишатися в несправній кареті — ще гірше. Вона дістала з гаманця кілька мідяків, розрахувалася з візником і перекинула через плече дорожню торбу.

Урну Мирослава поклала всередину, обгорнувши плащем і двома сорочками. Торба відразу стала незручною й важкою, хоча ще вранці здавалася майже невагомою.

— Якщо дозволите, панно, я порадив би вам сховати медальйон, — сказав візник.

Мирослава торкнулася срібного ланцюжка на шиї. Медальйон вислизнув з-під коміра, коли вона нахилилася до торби, й тепер тьмяно виблискував у сутінках. На його поверхні було вигравіювано те саме дерево з обрубаними гілками.

— Гадаєте, хтось захоче його вкрасти?

— У «Крукові» можуть украсти навіть дірку з кишені, якщо знайдуть, кому її продати. Та справа не лише у сріблі. Деякі знаки краще не показувати незнайомцям.

Він перехрестився, уникаючи її погляду, після чого взяв коней під вуздечку й повів їх до узбіччя. Мирослава сховала медальйон під сукню та рушила вказаною дорогою.

Дощ швидко просочив її вовняний каптур. Бруд чіплявся до чобіт, колючі гілки шмагали по плащу, а ліс навколо здавався тихим. Тут не співали птахи, не шаруділи дрібні звірі й навіть вітер майже не гойдав верхівок. Лише позаду ще деякий час чувся голос візника, який заспокоював коней, але незабаром зник і він.