Розділ 1. Попіл у дорожній торбі

Прах її батька озвався з урни за кілька годин до того, як Мирослава мала вперше побачити чоловіка, котрий не міг померти.

Звук був тихим і майже губився серед кінського хропіння, скрипу коліс та монотонного стукоту дощу по полотняному даху поштової карети. Щось сухо дряпнуло зсередини керамічної посудини, яку Мирослава тримала на колінах, загорнувши в старий батьків плащ. Вона завмерла, притиснула долоні до холодних боків урни й прислухалася, хоча добре розуміла: попіл не здатен рухатися сам по собі. Так принаймні мало бути у світі, де мертві залишалися мертвими.

— Знову трясе, — пробурмотів візник, не обертаючись. — Дорогу після зливи розмило. Ще трохи — і доведеться ночувати посеред лісу.

Мирослава нічого не відповіла. Колеса справді раз у раз провалювалися в ями. Стара карета стогнала так, ніби наступний поштовх міг стати для неї останнім. Та звук долинув не з-під коліс. Мирослава відчула його пальцями: легка вібрація пройшла крізь випалену глину й озвалася неприємним поколюванням у зап’ястках. За мить щось усередині вдруге торкнулося стінки.

Мирослава повільно відгорнула край плаща. Урна була цілою, чорна сургучева печатка на кришці не тріснула, а перев’язана довкола шийки мотузка залишалася тугою. На ній виднівся відбиток родинного герба — дерево з обрубаними гілками, коріння якого обвивало перевернутий півмісяць. У дитинстві Мирослава вважала цей знак красивим, але батько ніколи не дозволяв їй розпитувати про його значення.

«Деякі дерева краще не підживлювати спогадами», — казав він.

Тепер ці слова стали ще однією загадкою, яку батько забрав із собою. Навіть могили він поки що не мав.

Минуло дев’ять днів відтоді, як батько помер у вузькому ліжку їхнього міського будинку. Хвороба забрала його швидко й виснажила колись кремезного чоловіка до невпізнання. Останніми днями він майже не говорив, лише дивився на двері, наче чекав на гостя, який мав прийти з настанням темряви. Мирослава сиділа поруч, змочувала йому губи водою та вдавала, що не помічає чорних плям довкола серця.

Перед смертю він попросив спалити тіло. Це здивувало навіть старого лікаря, адже в їхніх краях небіжчиків ховали в освяченій землі, поклавши обличчям на схід. Спалення вважали звичаєм відступників, чаклунів і тих, хто боявся повернутися після смерті. Однак батько наполіг, а потім змусив Мирославу тричі присягнутися, що вона відвезе його прах до Вільшан — села, з якого він утік ще юнаком.

— Поховай мене біля твоєї матері, — прошепотів він, стискаючи її пальці з такою силою, якої вона не сподівалася від помираючого. — І не дозволяй нікому відкрити урну до того, як дістанешся родинного цвинтаря.

— Навіщо комусь відкривати її? — запитала Мирослава, але батько лише подивився на неї.

Відповісти він не встиг. Його пальці розтиснулися, голова відхилилася на подушку. Свічки в кімнати погасли, хоча жодного вітру не було.

Відтоді Мирослава не могла позбутися відчуття, що погодилася не просто виконати останню волю батька, а дотриматися умови невідомої угоди.

Карету вкотре трусонуло, урна боляче вдарилася об її коліно, і ззовні долинула роздратована лайка візника. Коні спинилися так різко, що Мирослава ледь не зісковзнула з лави.

— Що сталося? — запитала вона, визирнувши у віконце.

Чоловік зіскочив на землю, кілька разів обійшов карету, а тоді зазирнув усередину. Вода стікала з його крислатого капелюха на сиву бороду.

— Тріснула вісь, — повідомив візник. — Далі не поїдемо.

— А далеко до найближчого села? — поцікавилася Мирослава.

— До села — пів дня, якщо не загрузнете в багнюці й не потрапите на вовків. Але за версту звідси є таверна. Називається «Сивий крук», хоча я б не радив порядній людині, а тим паче дівчині, затримуватися там після заходу сонця.

Мирослава глянула на дорогу. За запітнілим віконцем уже згущалися ранні осінні сутінки. Дерева темніли, а між стовбурами клубочився туман. Іти далі самій було нерозумно, залишатися в несправній кареті — ще гірше. Вона дістала з гаманця кілька мідяків, розрахувалася з візником і перекинула через плече дорожню торбу.

Урну Мирослава поклала всередину, обгорнувши плащем і двома сорочками. Торба відразу стала незручною й важкою, хоча ще вранці здавалася майже невагомою.

— Якщо дозволите, панно, я порадив би вам сховати медальйон, — сказав візник.

Мирослава торкнулася срібного ланцюжка на шиї. Медальйон вислизнув з-під коміра, коли вона нахилилася до торби, й тепер тьмяно виблискував у сутінках. На його поверхні було вигравіювано те саме дерево з обрубаними гілками.

— Гадаєте, хтось захоче його вкрасти? — запитала Мирослава.

— У «Крукові» можуть украсти навіть дірку з кишені, якщо знайдуть, кому її продати. Та справа не лише у сріблі. Деякі знаки краще не показувати незнайомцям. Чуття підказує, що герб на медальйоні може зацікавити багатьох неприємних персон.

Він перехрестився, уникаючи її погляду, тоді взяв коней під вуздечку й повів їх до узбіччя. Мирослава сховала медальйон під сукню та рушила вказаною дорогою.

Дощ швидко просочив її вовняний каптур. Бруд чіплявся до чобіт, колючі гілки шмагали по плащу, а ліс навколо стояв неприродно тихий. Тут не співали птахи, не шаруділи дрібні звірі й навіть вітер майже не ворушив верхівок. Позаду ще деякий час лунав голос візника, який заспокоював коней, але незабаром стих і він.