ГЛАВА VII. ЗА ДВЕРИМА

Коли ти відчиняєш двері у невідоме, ти маєш бути готовий зробити крок. Але що, коли ти не знаєш, чи існує земля під ногами?

Світ здригнувся.

Обруч на вівтарі засяяв, а разом із ним — кам’яна арка. Символи, викарбувані на її поверхні, спалахнули блакитним світлом, немов пробуджені давньою силою.

Вітер завихорився у залі, здіймаючи золотавий пил.

Іван схопив Соломію за руку.

— Ми не знаємо, що там.

Вона вдивлялася в арку. Крізь сяйво вона не могла бачити, що за нею — лише танцюючі хвилі світла, що рухалися, мов вода.

— Але якщо ми не підемо, ми ніколи не дізнаємося.

Жінка у блакитній сукні стояла збоку, дивлячись на неї так, ніби знала, що Соломія обере.

— Дорога відкрита. Але кожен, хто проходить, повинен залишити щось за собою.

Її голос був тихим, але кожне слово ніби оберталося в просторі.

Соломія стисло кивнула.

— Що я повинна залишити?

Жінка посміхнулася — сумно, майже співчутливо.

— Свій страх.

***

Вона зробила крок уперед без жодного звуку. Світло поглинуло її. Вона очікувала холоду глибинної води, важкість каменю, але замість цього… була легкість. Арка охопила її світлом, і її тіло ніби провалилося крізь нього, але падіння не було.

Був лише інший світ.

***

Вони ступили на білу землю.

Соломія кліпнула, намагаючись звикнути до світла. Повітря було прозоре, легке, ніби ранковий туман, а небо — розмите, безмежне.

Навколо не було нічого, крім гладкої, білосніжної рівнини, яка тягнулася до самого горизонту.

Земля під ногами була білою, як сніг, але не холодною. Її ноги залишали на ній сліди, які за мить зникали, ніби світ не хотів, щоб у ньому щось залишалося.

Іван мовчки стояв поруч.

— Це… дивно.

Його голос не мав відлуння.

Вона спробувала прислухатися, але довкола не було нічого—ані шуму вітру, ані шелесту тканини її сукні.

А потім, увагу привернули постаті.

Чорні силуети.

Не ворушилися. Не дихали.

Високі, мовчазні, вони стояли вдалині, але Соломія знала, що вони чекають на них.

Іван ступив ближче, торкнувшись її плеча.

— Ми не одні.

Жінка у блакитній сукні з’явилася поряд.

— Ви зробили вибір. Тепер дізнаєтеся, що було забуте.

І коли вони рушили вперед, Соломія знала: вороття вже нема.