ГЛАВА VI. ПОРОГИ СВІТІВ

Є двері, які не можна відчиняти. Але що робити, коли ти вже стоїш на порозі?

Вузький коридор розширювався, і перед ними відкривалася велика зала, залита примарним світлом. Стіни були високі, витесані з темного каменю, а на них мерехтіли символи, подібні до тих, що Соломія бачила у видінні.

— Це якесь святилище… — прошепотіла вона, вдивляючись у загадкові знаки.

Іван мовчки торкнувся стіни — камінь був теплим, майже живим.

У центрі зали стояло щось схоже на вівтар. Він був вкритий золотистим пилом, а над ним висів круглий обруч, такий самий, як той, що Соломія досі стискала в руці.

— Тут хтось був до нас.

Її голос лунав глухо під склепінням.

— Хтось залишив це місце. Але чому?

Раптом повітря навколо затремтіло.

— Ми не самі.

Іван вихопив ніж, який завжди носив із собою, і став ближче до Соломії. Тіні розсипалися...

Це була вона.

Жінка з її видіння.

Вона стояла на порозі, ніби чекала на них. Її довга сукня зливалася з темрявою, а обличчя було бліде, майже прозоре.

— Ти прийшла… — прошепотіла вона, і її голос злився з вітром, що гуляв між каменями.

Соломія зробила крок уперед.

— Хто ти?

Жінка нахилила голову.

— Ти вже знаєш відповідь.

Соломія зустріла її погляд — у тих очах не було ні світла, ні темряви.

— Ти мене кликала. Чому?

Тінь усміхнулася — легка, майже невидима посмішка.

— Бо ти несеш те, що було загублено.

Вона підняла руку і вказала на обруч у руках Соломії.

— Це ключ. Але кожен ключ має свої двері. 

— Про які двері ти говориш? — голос Івана був напружений.

Жінка повільно обернулася і провела рукою по стіні.

Символи спалахнули.

Перед ними з’явилася арка, висока, витесана у камені, але вона була запечатана. На ній виднілися ті самі знаки, що на обручі.

— Це ворота.

Жінка подивилася прямо на Соломію.

— І тільки ти можеш вирішити, чи їх відчинити.

Соломія стояла між двома світами.

Вона знала: якщо зробить крок уперед, повернення може не бути.

Але чи не тому вона тут?

Вона зробила вибір.

І поклала обруч на вівтар. 

Світ здригнувся. Арка засяяла, а вітер у залі почав кружляти, ніби їх оточила сама буря.

Жінка усміхнулася — цього разу яскраво.

— Двері відчинено. Тепер усе починається…