ГЛАВА V. ГОЛОСИ КАМЕНЮ

У цьому місці навіть каміння мало голоси, тільки потрібно вміти слухати. А слова тіней дарма не бійся, але стережися...

— Ви самі мене покликали…

Шепіт лунав не з одного місця — він огортав їх, наповнював простір, розтікався кам’яними стінами, немов вода, що шукає шпарину.

Соломія вдивлялася в темну постать, намагаючись зрозуміти, чи це жива істота, чи лише відлуння якогось давнього голосу, що застряг тут, поміж тінями.

Іван, який досі тримав її за зап’ястя, тихо спитав:

— Що ти маєш на увазі?

Темна постать, не рухаючись, відповіла:

— Ви ступили за річку. Торкнулися обруча. Подивилися у світло трьох сонць. Ви вже всередині.

Соломія стиснула обруч у руці ще міцніше. 

— Але що це за місце?

Тиша.

І раптом, без жодного звуку, навколо них почали проступати інші тіні. Не живі істоти, а щось давнє — обриси, примари, що колись були людьми, або й ніколи ними не були.

— Тут починається межа…

Темна постать здійняла руку, і перед ними відкрився прохід — вузький, витесаний у камені, схожий на грот чи коридор у глибокій горі.

Іван ковзнув поглядом по Соломії, ніби чекаючи її рішення.

Вона вдихнула.

— Ми йдемо.

Вони ступили всередину.

***

Коридор вів униз, і з кожним кроком повітря ставало важчим. Стін вони не торкалися, але здавалося, що камінь живий — з його поверхні вряди-годи виринали вигадливі знаки, ніби стародавні письмена, що проступали від їхньої присутності.

— Ти це бачиш? — Соломія провела рукою біля однієї з фігур, що світилася слабким блакитним світлом.

— Так. Це не просто малюнки. Це… ніби пам’ять.

Раптом камінь затремтів.

Їх огорнула хвиля звуків — приглушених голосів, криків, шепотів.

І Соломія побачила. 

Вона стояла у полі, де пшениця коливалася під вітром, ніби жива. Над нею висіли три сонця — пекучі, нерухомі, надто яскраві для звичайного неба.

На обрії виросли темні постаті.

Вони йшли вперед, розчиняючись у сліпучому світлі. Їхні обличчя були розмиті, ніби змиті водою, а від тіней на землі залишався лише попіл.

І раптом вона побачила ЇЇ.

Жінка в блакитній сукні стояла посеред поля. Її довге волосся розвівав вітер, а руки стискали срібний обруч, такий самий, як той, що тримала зараз Соломія.

Очі жінки були світлими, але в них жевріла тривога. — Замкнене повинно лишатися замкненим… — прошепотіла вона, і її голос розлетівся луками, немов шелест сухого листя.

Але щось пішло не так.

Вона різко обернулася, ніби почула щось за спиною. Її пальці судомно стиснули обруч.

І тоді світ вибухнув.

Поле спалахнуло синім вогнем, а жінка впала на коліна. Вона розкрила вуста, намагаючись закричати, але звуку не було. Лише вітер, що гнав попіл у небеса.

— Не повтори моєї помилки…

— Соломіє!

Раптовий ривок повернув її до реальності. Іван тримав її за плечі, стурбовано вдивляючись у її очі.

— Що сталося?

Вона мовчала кілька секунд, усвідомлюючи побачене.

— Я знаю, що це за місце…

Вона стиснула обруч у руках і поглянула вперед, туди, де коридор знову розширювався.

— Ми на межі світів. І колись хтось уже намагався її перетнути.