ГЛАВА IV. КРИЛА ТІНІ

У темряві не буває часу. У безодні не буває меж. Але навіть у пітьмі можна знайти дорогу до світла.

— Іване! Що з очима?

Як раптом Соломія відчула як земля тікає з-під ніг. Її тіло летить крізь густу пітьму, а потім — різкий удар. Вона впала на щось тверде й холодне. Подих перехопило.

— Іване, ти тут?

Відповіді не було.

Дівчина відчула обруч, що досі стискала у руці. Метал був теплим. Надто теплим. Вона піднесла його до обличчя і в ту ж мить спалахнули вогні — три світила, що зависли високо вгорі, мовби три сонця, що виднілися на рідному небі ще зовсім недавно. Тільки ці чомусь бліді й примарні.

Паргелій… Знак, що приходить перед змінами.

Соломія піднялася, намагаючись роздивитися довкола. Поступово темрява відступала, поступаючись місцем високим кам'яним стінам. Це була зала — велична, мов храм, і пуста, мов забута могила.

Здалеку почулося шурхотіння.

Соломія напружилася.

— Іване?

Але це був не Іван.

З тіні вийшло щось… високе. Майже людське, та не зовсім. Його постать була зітканою з темряви, а за плечима ворушилися тіні, схожі на зім’яті крила.

— Хто ти? — голос Соломії здригнувся, але вона не відступила.

Фігура мовчала. Потім, зовсім нечутно, вона рушила до неї. 

— Що ти хочеш?!

Та істота зупинилася. І тільки тоді Соломія зрозуміла: вона не йшла, вона пливла над землею, не торкаючись її.

І в ту ж мить щось міцно схопило Соломію за зап’ястя.

Вона сіпнулася назад, але це була не тінь.

— Ти не мала торкатися обруча.

Соломія обернулася і зустрілася поглядом з Іваном. Він стояв поруч, але щось у ньому було інше. Його очі… Вони відбивали три сонця, що висіли вгорі.

— Ми маємо знайти вихід. — тихо мовила вона.

— Ми вже всередині. Тепер виходу може не бути.

Іван обернувся до істоти. 

— Хто ти? — повторив він її питання.

Сутність мовчала.

Але раптом тиша прорізалася шепотом.

— Ви самі мене покликали…

І тоді все знову почало змінюватися.