ГЛАВА III. ПОЗА РІЧКОЮ

Три сонця зникли, але слід їхній лишився на небі. Як лишається слід у серці після слів, що їх не можна забути.

Ранок розгорнувся над селом, проте у долині ще лежав туман. Соломія й Іван рушили від хати баби Орині просто до річки, мовчазні, зосереджені.

— Ще не пізно передумати. — Іван стиха кинув погляд на Соломію, ніби сподівався, що вона зупиниться.

Але дівчина йшла впевнено.

— Я не можу передумати. Ти сам чув, що сказала баба Ориня. Якщо не підемо, ніколи не дізнаємося, що мене кликало.

Вода у річці була тиха, мов приспаний звір. У ранковому світлі її поверхня сріблилася, мов дзеркало, а над берегом ще тримався прохолодний серпанок.

— Якщо там нічого нема, ми просто повернемося. — мовила Соломія, обережно ступаючи на вузенький дерев'яний місток. Іван тільки хитнув головою, не сперечаючись.

Крок. Ще крок. Під ними потріскували дошки.

За мостом починався інший світ.

***

Дерева тут стояли густіші, трави — вищі, а повітря здавалося важчим, насиченим запахами землі й листя. Туман розсіявся, але щось у цьому місці було не так.

— Тут тихо. — прошепотіла Соломія, спиняючись.

Справді, у повітрі не чулося ані пташиного співу, ані шелесту крил. Наче усе живе завмерло, чекаючи чогось.

— Слухай…

Іван спершу хотів спитати що?, але потім і сам почув.

Десь між деревами пролунав звук — легкий, ніби далека пісня.

— Це він. Це той голос.

Соломія кинулася вперед, і Іван, лайнувшись під ніс, пішов за нею. Стежка вела поміж старих дубів, і тінь падала на них довга, синювата. Голос ставав ближчим, та він не був людським — радше нагадував вітер у очеретах, дзюрчання води у струмку.

І раптом…

Перед ними з’явився величний камінь, обвитий корінням, покритий сріблястим лишайником та мохом. Він виглядав так, наче виріс тут сам, ще до того, як перші люди ступили на цю землю.

А на камені лежала річ.

— Що це?

Соломія простягла руку і обережно взяла предмет. Це був срібний обруч — старовинний, з викарбуваними на ньому знаками, яких вони ніколи раніше не бачили.

Як тільки її пальці торкнулися металу, світ довкола змінився. Повітря затремтіло, ніби хвиля пробігла по ньому. Вітер здійнявся раптово, закружляв між деревами, і в його завиванні почувся вже не вітер, а голос…

«Соломіє…»

— Чуєш це? — запитала вона, але Іван не відповів.

Він дивився на неї широко розплющеними очима.

— Соломіє… Твої очі… вони…

В ту ж мить усе довкола стало темним і вони провалилися у безодню.