ГЛАВА ІІ. БАБА ОРИНЯ

Три сонця не зникають просто так. Коли світ показує людині знаки, треба вміти їх читати. А якщо не вмієш — шукай того, хто знає…

Стежка до хати баби Орині вилася між високих трав, що хилилися під вагою роси. Над річкою ще клубочився ранковий туман, мов сивий дух, що не поспішав покидати світ людей.

Соломія йшла попереду, мовчазна, замислена. Іван ступав за нею, скептично розглядаючи навколишню тишу.

— А що, як твоя баба скаже, що це просто холодний вітер і сонячне марево? — пробурмотів він, вдивляючись у сліди власних чобіт на вологій землі.

— Тоді це буде просто вітер і марево. Але якщо ні… — Соломія не договорила.

Хата баби Орині стояла на пагорбі, оточена густими вербами. Старий, похилений тин обліпили висушені трави та пучки якихось зілля, що шелестіли від вітру, ніби перемовляючись між собою.

Соломія постукала у двері.

— Бабо Орине, це я!

Відповіді не було. Тільки вітер прокотився подвір’ям, зігравши на тонких стеблах сухих трав.

Іван підозріло глянув на Соломію.

— Може, її нема?

Але двері раптом прочинилися, і в темному отворі з’явилася стара — висока, сухорлява, з гострим поглядом світлих очей, які, здавалося, бачили крізь людей. Вона подивилася на Соломію, потім на Івана, а тоді — вгору, туди, де над світом усе ще сяяло три сонця.

— Знала, що прийдеш. Заходь. І ти теж, хлопче.

***

У хаті пахло сушеними травами, воском і старими книгами. Важкі рушники з червоними візерунками звисали з полиць, а на столі стояла миска з медом і чорним хлібом.

Баба Ориня сіла на лаву, підібгала під себе хустку і повела очима по молодих людях.

— Ну, кажіть. Що шукаєте?

Соломія зітхнула.

— Бабо, я бачила це у сні. Три сонця. І хтось кликав мене з-за річки. А сьогодні вранці вони з’явилися насправді. Що це означає?

Стара не одразу відповіла. Довго дивилася в одну точку, ніби слухала щось далеке. Потім важко видихнула.

— Паргелій — то не завжди просто знак погоди, дитино. Три сонця — три дороги, три долі. Але яка з них твоя, я не скажу. Це маєш відчути сама.

Іван скептично перехрестив руки.

— То виходить, що це може бути хоч що? І ніщо одночасно? Гарно ви кажете, бабо.

Стара звузила очі.

— Ти смієшся, хлопче. Але знаки — як сліди на снігу. Їх можна не помічати, але вони ведуть кудись.

Вона раптом нахилилася вперед і вхопила Соломію за руку. Її пальці були холодними, мов лід.

— А ти, дівчинко, не вір лише очам. Слухай серцем. Якщо тебе кликав хтось — треба йти. Бо як не підеш, то не дізнаєшся, хто стояв на тому березі.

Соломія затримала подих.

— А якщо це пастка?

— Тоді ти маєш вибір. Страх чи відповідь.

Запала тиша. Десь у кутку затріщав вогонь у печі. Вітер струсив гілки верби за вікном, ніби світ теж чекав, що вирішить дівчина.

Іван підвівся, стрепенувся.

— Гаразд, бабо. Ваша наука зрозуміла. Але якщо ми підемо за той берег — що там буде?

Ориня глянула на нього холодно.

— Світ не дає відповідей наперед, хлопче. Світ дає шлях. І хто боїться ступити на нього, той залишається в темряві.

Соломія стиснула губи. Вона знала, що мусить іти.

Іван подивився на неї, потім на бабу, і нарешті — на небо, де три сонця почали потроху бліднути.

— Добре. Але я йду з тобою.

Баба Ориня усміхнулася куточком вуст.

— От і добре. Бо вдвох простіше знайти дорогу, ніж самому.

За вікном закружляли перші осінні листки.

Світ змінювався. І вибір уже було зроблено.