ГЛАВА І. СОНЦЕ НАД ОБРІЄМ

Три сонця зійшли над полем. Три вогненні лиця світилися на небі, і кожне мало свій голос. Один мовчав, другий шепотів, а третій кликав...

Небо палало відтінками ранкового золота. Поля пшениці тремтіли під легким подихом вітру, а синьоокі волошки, ніби маленькі озерця, губилися серед колосся.На обрії димом синів ліс, мов задуманий велет, що приховує у своїх глибинах таємниці. А за ним — річка, тиха й темна, мов стрічка між двох світів.

Соломія стояла на узвишші, вдивляючись у далечінь. Її світла сорочка м’яко тріпотіла на вітрі, а довга синя спідниця торкалася трави. Вона чекала. Чекала на знак.

Що вона робила тут?  

Ранковий вітер розвіював її темні коси, граючись ними, ніби шовковими нитками. Вона вдивлялася в обрій — і те, що побачила, змусило її серце завмерти.

На небі палало три сонця.

— Свята сила Божа… — прошепотіла вона, схопившись рукою за вишитий на грудях оберіг.

Одне було справжнє — високе й горде, як небесний суддя. А два інших — його тіні, тьмяні, ніби марева, примарні відблиски, що бриніли в морозному повітрі.

Зі сходу надходила крижана прохолода, хоча ще вчора літо було теплим і щедрим. Вітер змінився. Небо змінилося. Світ змінився.

— Соломіє!

Голос Івана вивів її з задуми. Вона озирнулася — він біг стежкою, стривожений, із розкуйовдженим волоссям і зосередженими очима.Чорнобривий, високий, із проникливими очима, в яких ще з дитинства жевріли вогники непокори.

— Ти теж бачиш?

— Бачу і прислухаюся до вітру. Він сьогодні щось шепоче.

— Ти знову про свої сни? — зітхнув Іван, наблизившись.

Соломія кивнула, обертаючись до нього.

Іван зупинився поруч, перевів подих і втупився у небо.

— Що це?

— Паргелій. — Голос Соломії лунав майже пошепки. — У народі кажуть — три сонця на небі, три долі для світу. Одна світла, одна темна… а третя — невідома.

Іван пирхнув, хоча в очах його не було насмішки.

— То що, зараз має статися щось велике? Доля світу зміниться?

— Я не знаю. Але в моєму сні теж було три сонця. І хтось кликав мене…

Вона знову подивилася на обрій, а там, у далині, понад річкою, уже підіймався туман, густий і таємничий, немов завіса між світами.

— Цього разу все було інакше. Я бачила поле, але не таке, як зараз. Сонце висіло просто над обрієм, не рухаючись, а замість річки був вогонь. І хтось стояв там, на тому боці… і кликав мене.

Іван нахмурився.

— Це просто сон, Соломіє. Не шукай у всьому знаків.

— Іванку, це точно знак. Ми маємо піти до баби Орині. Вона скаже, що це означає.

Іван мовчав довгу хвилину, не відводячи погляду від неба.

— Ходімо. Але якщо твоя бабця знову почне казати про духів і пророцтва — ти мені боргуватимеш вечір у полі без жодної містики.

Соломія всміхнулася, але її серце стискалося.

Паргелій… Вітер із півночі… Сон із трьома сонцями…

Щось насувалося. Щось невідоме.І вони рушили вузькою стежкою до села. А позаду залишилося поле, що здавалося таким самим, як і завжди. Але вітрище, що гралося травами, несло в собі щось інше, невидиме, а на небі три сонця горіли, як три незримі дороги, що чекали свого вибору.