XXVI

XXVI

Посеред галявини з'явився ангел із прихованим за капюшоном обличчям, тримаючи за руку хлопця. Вся увага присутніх сконцентрувалася на новоприбулих. Пара якийсь час стояла нерухомо, а потів хлопець поглянув у бік бранців. Було хотів кинутися до Лариси, яка все ще висіла на плечі велетенського, огидного демона, але ангел не пустила, перегородивши рукою шлях. Всі довкола заціпеніли на місці, крім Херувимів і новоприбулих.

Ангел повільно відійшла від супутника та почергово торкнулася холодними губами чола бранців демона пекельного.

- Станьте за спинами нерухомих, біля хлопця прибулого зі мною, – твердо промовила ангел, помахом руки повільно знявши Лорену з плеча демонського лорда.

- Ти хто така? - заревів Аббадон. - Хто ти, що маєш таку владу?

- Я - твій кінець! – відповіла, скидаючи додолу балахон, та приховуючи ним наготу тіла Лариси, яка була у свідомості, але зовсім не мала сил.

Ангел, чиї риси обличчя були воістину ангельськими, обережно передала повітряним потоком дівчину в обійми Руслана. Закохані злилися в легкому цілунку, якого обидва чекали, здається вічність. Олег ледь стояв на ногах, тіло боліло від пекельних опіків, а свідомість палала від незрозумілих думок, але виказати того не міг. Чоловік не міг проявити слабкість, бо поруч була та, яка потребувала його підтримки понад усе на світі. Та яка беззахисно, мовчки притискалася до нього.

Новоприбулий ангел помахом руки звела навколо смертних коло із небесного блакитного вогню. Біль демонських бранців відчутно послабшала.

- Вбережи їх, Отче наш, незалежно від кінцівки дій моїх, - голос рятівниці звучав тихо, але одночасно ширився усюди. Було у ньому щось таємниче, мов говорили у порожній кімнаті та абсолютно спокійне.

Саме спокій випромінювала незнайомка, всепоглинаючий мир, умиротворіння, добро. ЇЇ довгу, світлу сукню, по ремені й спідниці, прикрашали ковані, сталеві елементи, які по спині переходили у сталевий комірець у вигляді кількох пар крил. Головною нагрудною прикрасою слугував камінь на кінці коміра. Камінь, який сяяв й іскрився так, що демон поморщившись відвів погляд – «Зірка».

Невідома посміхнулася смертним, від чого на обличчі з’явилися дві ямочки. Яскраві зелені очі лагідно обвели поглядом усіх чотирьох, так мов вона намагалася детально запам’ятати кожного з них.

- Хто ти? - вдивляючись у знайомі риси обличчя, запитала Настя.

- Ти мене не впізнаєш?

Анастасія уважно роздивлялася дівчину, зачепивши поглядом знайомий камінь:

- Сльоза? У тебе на шиї сльоза?

- Вона належить не мені. Та я з честю берегла її для вас, бо не маю рідніших.

- Валеріє, це ти? Як таке можливо? – Олегу було важко роздивитися ангела через небесне полум’я, але він упізнав дочку, хоч на років двадцять і старшу.

- Вони занадто довго несли цей хрест. Всевишній, він став тягарем з дару, як тільки павші діти твої довідалися про нього. - промовила ангел у височінь. – Я звільняю Слізних від місії «сльози», бо потребує того всерівновага, Отче. Всевишній, Отцю наш, благослови мене на виконання місії великої. Не вони, а я зроблю те, чого вимагає Немезида. Бо на все воля Твоя, Отцю, і указ Твій.

- Валеріє? Що відбувається, доню?

- Ви не маєте постраждати у цій війні.

Лера підійшла до темного лорда, стала поруч й прошепотіла щось чутне лише йому. Світлі знову отримали змогу рухатися, а от Аббадона перекосило очевидно від неприємних відчуттів. Демон став нижчим і почав втрачати свій демонський лик.

- Браття та сестри, Ангели Небесні та Янголи Земні. Я, дитя світлої любові, дитина пари Слізних янголів, які покликані захистити кохання у світі смертних. Не бійтеся мене прошу вас. Бо прийшла я з коханням у світ живих, з миром до вас, і піду зі світлом до темряви. Темні більше ніколи не полюватимуть на Коханців, - Валерія щось почала нашіптувати невідомою мовою, під її ногами з’явилася велетенська чорна пляма. Велетенське ніщо. – Я нестиму світло кохання до Владики Світу Нижнього, щоб узрів він силу почуття могутнього. Спустившись у світ нижній я стану Янголом Темряви та однаково нестиму світло батьків своїх у собі. Зірка убиватиме кожного демона, який насмілиться перегородити шлях мій, та знищить згодом і мене, коли пекельні пута захоплять дух мій світлий повністю. І коли вщент згорить дух мій, очистить сльоза і спогади їх про Янголів смертних серед людей.

- Дитино, ти уб’єш себе! – обережно промовила Азалія, Хранитель Валерії.

- На все воля Всевишнього, Азаліє. Хрест чужий нести не важче свого, бо немає рідніших на землі. З миром і любов'ю я врятую людство, як одного разу вже врятував брат наш.

- Мені було за честь бути твоїм Хранителем, Валеріє.

Дівчина у відповідь посміхнулася і звернулася до Лавії:

 - Після смерті моєї сльоза повернеться до власників своїх, щоб продовжувати нести кохання у світ. Лавіє бережи їх.

Ангел схвально кивнула, підходячи до блакитного захисного полум’яного бар’єра.

 Далі Валерія повернулася спиною до усіх та нашіптувала щось, але зрозуміти її могли тільки ангели вищої тріади: