XXV

XXV

У ці хвилини в світі смертних теж було не зовсім спокійно.

 Валерія з бабусями і дідусями під палатою матері, чекали висновку лікарів. Що трапилося з жінкою, медики не спішили говорити, але їх обличчя не вселяли надії на «добре». Медперсонал то і справа що, то заходив, то виходив з палати Анастасії, носячи у руках якісь папірці і пробірки.

Ситуація розігрівалася до «крапки кипіння». Не встигнувши оговтатися після відключення Олега, родину сколихнуло нове потрясіння, яке не зрозуміло чим закінчиться. Усі мовчки витирали сльози та уникали поглядів один одного. Сил голосити не було, слова цементними блоками закам’янівши десь у серцях, боялись вирватися на волю. Навіть припущення, що їх чотирирічна онучка залишиться в один день повною сиротою здавалося смертельним для усіх.

Валерія ж нічого не розуміючи, безтурботно гралася лялькою, періодично допитуючись у дорослих, де її матір і коли пустять до татка. Бідолашній ніхто не насмілювався сказати, що свого любого, турботливого татка їй більше ніколи не доведеться побачити наживо. Раптом іграшка в її руках сильно нагрілася. Лера зойкнула та відкинула її.

- Що, Лерушо? - запитав дідусь В’ячеслав.

- Мене болить, - плачучи, показує обпечені рученята.

- Звідки це у тебе? – переполохалися рідні.

- Лорі боляче, її теж пече. Я маю допомогти! - швидко підібравши ляльку дівча побігло лікарняним коридором до виходу, не звертаючи увагу на крики родичів, чи мороз на дворі.

Вперше опинившись у цій частині міста, Валерія спотикалася на слизькому асфальті, але не збавляючи швидкість ні на секунду, минала стурбованих її зовнішнім виглядом перехожих. Дорогою дитина мало не потрапила під машину, та це її зовсім не злякало і тим паче не зупинило.

В’ячеслав Борисович біг за нею увесь шлях. Якоїсь миті чоловік не втримавши рівноваги розпластався на слизькому тротуарі, втративши онучку з поля зору. Валерія тим часом добігала до входу вокзалу і в натовпі знайшла того до кого так спішила.

- Стій! - кричала дівчинка, підбігаючи до молодого чоловіка у зеленому пуховику, - Я тебе знайшла, - обіймаючи молодика за талію.

- Ей, ти хто? - посміхнувся хлопець. – Чому роздягнена у такий мороз?

- Я Валерія. Мені не холодно.

- Де твоя мама, Валеріє? Тебе треба терміново одягнути.

- Руслане, мені не холодно. Я поспішала до тебе, було ніколи одягатися.

- Хто ти? Звідки знаєш як мене звуть? – хлопець витяг із валізи свою коротку куртку, яка послугувала Валерії за пальто.

- Лора сказала.

- Лора? Ти знаєш Лорену?

- Тобі дзвонили, тобі збрехали, вона не зникла. Вона жива.

- Звідки ти знаєш про дзвінок?

В останньому листі до Лорени Руслан вказав свою адресу і телефон. Кілька днів тому йому зателефонував сам Зарецький і повідомили про зникнення дочки. Давид просив вибаченні і благав хлопця повернутися додому.

- Де вона? Де Лора? Ти знаєш?

- Ось! - простягаючи ляльку.

- Це лише лялька, Валеріє. Просто лялька, - Руслан змарнів.

- Ні, це вона, це Лора!

- Ти одна тут? Де твоя матір? Я тебе відведу до неї.

- Вона зараз там, з Лорою, - показала пальчиком на небо. - А я тебе шукала, щоб віддати це, - вставляючи ляльку в його руки.

Сирена швидкої допомоги відвернула увагу хлопця від маленької співрозмовниці та її іграшки. Слідом за медиками поїхала машина поліції. Всі служби рухалися в бік перехрестя, перед вокзалом, де зібралося чимало наполоханого люду. Молодий чоловік рушив з Валерією в сторону скупчення, тримаючи дитину міцно за м’якеньку, холодну руку.

Через усю какофонію звуків прорвався гортанний чоловічий крик:

- Це моя онучка! Валерія, о Боже! Дівчинко моя!

На проїжджій частині, перед закривавленим капотом «Audi», в розбитому, брудному снігові, лежало бездиханне тільце маленької дівчинки, одягнутої у білий  светрик. З-під голови тепла ще тепла кров, світлі кучері, пофарбувалися в бурий колір з домішками багнюки. Вони розкривали повністю личко, на якому застиглий зелений погляд, щось пильно видивлявся у сірому, зимовому небі.

- Напевно аварія, - Руслан зупинився, не бажаючи бачити ніякий важких сцен. - Нам не варто підходити ближче, Валеріє.

- Так, аварія. Там я.

- Що ти?

- Я бігла до тебе і потрапила під машину.

Хлопець повільно відпустив ручку дівчинки і налякано подивився на неї.

- Ти?

- Візьми її, я заради неї бігла.

Валерія по-дорослому дивилася в очі Руслану. Чоловік, мов під гіпнозом, став навколішки перед дитиною. Зникла з поля зору вулиця, зникли звуки аварії, чи будь-які інші. Не відчувався і талий сніг під колінами, який однозначно холодив ноги через джинси. Світлий простій заполонив усе, стираючи межу між реальністю та підсвідомим. Якоїсь миті хлопець прокліпався, різко смикнув головою, бажаючи вирватися з полону очей Валерії, колір яких стрімко змінювався з зеленуватого до синього, але дитина не дозволила.