XXI

XXI

Зоряної ночі, коли світ людський давно спав, по узбіччю дороги йшли молоді люди тримаючись за руки. Пара робила перерви на обійми та поцілунки, розрізаючи нічну тишу щасливим сміхом. Вони вважали, що так буде вічно і ніщо не зможе розлучити їх.

Праворуч від них простягався величезний обрив, який в ночі здавався бездонною дірою. Молоді люди різко зупинилися почувши дивне булькотіння внизу. Побачена ними чорна смолиста рідина, яка ліниво мов кипіла, притягувала погляд, вимагаючи уважно слідкувати за кожним її подихом.

Вибух пролунав неочікувано. Земля болісно застогнала і затремтіла. Дівчина не відводячи погляд від чорної безодні оступилася і впала вниз, прямо у її обійми. Хлопець відразу отямився, відскочив від краю, випучивши налякані очі. Через кілька секунд він навколішки підповз до злощасного краю, заглянув у глибоку впадину в надії побачити кохану, і побачив те що хотів.

Дівчина лежала, мов спала, на холодній, росяній траві. Ніде нічого більше не булькотіло, ніби і не було тієї «смоли». Хлопець стрімголов спустився до неї, довго що мав голосу кликав, але вона не відповіла.

Край неба палав так, наче там далеко хтось запалив поминальну свічку, свічку по їх життю, яке змінила одна мить.

Лікарня. Палата. Ліжко. На ньому нерухома дівчина, з множинними переломами і втратою крові. Вона нарешті прийшла до тями після складної операції. Поруч сидів хлопець, невідривно погладжуючи її подряпану руку і промовляючи:

- Все буде добре.

- Пообіцяй мені, що ти обов'язково будеш щасливий. Зі мною, чи без мене, - ледь чутно прохала вона.

- Що ти таке кажеш? Ти одужаєш, кохана.

Піднісши її маленьку руку до свого неголеного обличчя хлопець почав цілувати її, переводячи це дійство на стадію істерії. Горло стискав страх, відчай і біль.

- Любий, я не відчуваю твоїх дотиків та цілунків. Ти ж сам все розумієш. Щось хотіло моєї смерті і воно переможе. Я хочу бути впевнена, що ти будеш щасливий. Обіцяй мені це, заради мене.

Черговий раз в палату зайшов лікар. Сивий, серозний чоловік сповістив хлопцеві, вивівши його у коридор, що результати аналізів не пророчать нічого доброго. Наляканий хлопчина повернувся до палати,  намагаючись посміхатися.

- Твій стан стабільний, мила. Ти обов’язково одужаєш.

- Не варто… - повільно закривши очі і ледь чутно промовивши. – Я знаю, що помираю. Я бачила свою покійну матір поки була без тями. Вона тягла свої руки до мене, звавши за собою. Навіть тепер мене наче тягне кудись.

- То лише…

- Дай мені сказати, поки я ще тут, - розплющивши повні сліз очі дівчина з явними зусиллями протягнула до нього бліду руку. – Ходи, сядь близенько біля мене. Будь ласка, проведімо останні миті без омани. Я хочу просто побути з тобою. Я хочу надивитися на тебе, надихатися тобою.

Він мовчав. Серце його шалено калатало, душа рвалася на частини, сльози полилися рікою. Хлопець не знав, що йому робити, не знав, що відповісти. Він не відпускав її, а вона намагалася уявити дотик, тепло його рідної руки. Намагалася запам’ятати його обличчя до міліметра, та закарбувати аромат його тіла у своїй згасаючій свідомості.

 - Я кохаю тебе і кохатиму вічно, в усіх світах та життях. Хочу, щоб ти знав. Я щира у своїх почуттях і перед обличчям смерті, я клянусь тебе кохати вічно.

- Рідна, ти моє життя. Я кохаю тебе єдину і не зможу без тебе жити у цьому жорстокому світі. Світі без тебе.

- Не говори так, ти повинен бути щасливий.

- Я не хочу втрачати тебе.

- Хороший мій, мені не страшно помирати, бо я знаю, що таке кохання. Я прожила найщасливіше життя, завдяки тобі. І знаєш, якби у мене була можливість все повторити, я б не замислюючись, повторила.

- Мені страшно.

- Не бійся. Ти мене не втратиш, обіцяю. Я буду поруч завжди. Бо я кохаю…

У палаті пролунав противний, протяжний сигнал. Всі датчики зафіксували зупинку молодого, закоханого серця.

Хлопець сильно притиснув її тіло до себе, кричав, кликав на допомогу, благав не залишати його самого. А вона мов зі сторони дивилася на все закриваючи рот, щоб не кричати разом із ним. Медичний персонал ще намагався щось зробити, але було пізно.

Раптом дівчина відчула, що хтось взяв її за руку. Це була мама.

- Матусю, я не хочу йти. Відпусти мене назад. Будь ласка, мамо, - кричала бідолашна.

- Дівчинко моя, нам пора.

- Я ніколи не покину його, - вирвалася від матері і стрімко попрямувала до коханого. Тільки вона наблизилася до свого фізичного тіла, очі засліпило біле сяйво. Немов у падінні, її душа відлетіла на небо.

***

Повернувшись додому, хлопець не міг зрозуміти, де знаходиться та як жити далі. Він відчував запах її парфумів, йому чувся її голос, на полицях стояли її фотографії, м'які іграшки, прикраси. Все було як завжди, та насправді, як завжди більше ніколи не буде. Хлопець присів на ліжко і зауважив, що на стільці висить її кофточка. Він взяв її в руки, притиснув до себе, вдихнув рідний аромат її тіла, і хвиля сліз знову накрила з головою.