XIX

XIX

Почерк на папері був Олега.

- Це неможливо! - перехоплюючи дух.

Напис зник. Неспішно стрічка за стрічкою став проявлятися цілий текст.

«Настусе, привіт, моя рідна!

Це я, Олег. Не дивуйся такому нетиповому листові. Пишу його буквально з іншого світу (від цих слів жінці стало зле). Я не помер, якщо ти думаєш про це. І взагалі, намагайся тримати себе в руках і нічому не дивуватися. Я за тебе дуже хвилююся, але знаю, що ти розумниця, і з усім впораєшся.

Ти правильно зробила, що одягла кулон Валерці. Лавія каже, ти ще впираєшся розумом, але душею готова дізнатися правду. Не хвилюйся за те, що не пам'ятаєш вчорашнього дня. Це я попросив стерти тобі пам'ять. Цього янголам не можна робити, але мені вдалося вимолити. Тобі краще не пам'ятати. Такого більше не повториться, обіцяю.

Лавія не хоче втомлювати Валерію спілкуванням зі мною, це відбирає у неї багато енергії, тому я тільки віддав «зірку».

- А по ній не скажеш, - сумно усміхнулася жінка.

- «Я радий, що ти посміхаєшся», - з'явився новий напис.

- Ти мене чуєш? - занервувала.

Відповіді не було, Настя почала читати далі.

- «Я радий, що ти посміхаєшся. Але Валерку турбувати ми більше не будемо. Сподіваюся скоро ми все розповімо. Тільки не здумай зняти кулон з дитини, інакше бути біді. Я не хочу тебе лякати, але вчора трапилось те, що можна було попередити, послухай ти раніше. Зараз поки камінь на донці можеш за неї і себе не переживати. Я дуже сумую".

- Я теж, Олеже, я теж!

- «Я знаю, рідна», - проявився новий рядок.

- Ти мене чуєш? Відповідай, що мені робити? Як допомогти тобі?

- «Менше нервуй, інакше потім фарби для волосся не накупити на твої сивини. Постарайся зрозуміти і прийняти, що світ не зовсім такий, як його бачать всі».

- Я намагаюся, але очевидно погано виходить, раз ти ще там.

- «Ти все зможеш. За психіатра не турбуйся, Діана Львівна про нього не згадає. А ти роби те, що тобі батько Філіп велів, решту Лавія підкаже. Головне, нічого не бійся. Щоб не побачила, почула, не бійся. До мене можеш не ходити, я не ображуся. Папа все зробить сам. Там тільки тіло, пам'ятай про це. То тільки оболонка, і лякатися цього не треба. Зі мною все добре. Бери себе в руки, закінчуй нервувати. Сльозами мені не допоможеш. Чуєш? Не цього разу. І не думай, прочитавши це, знову плакати.

Все буде добре. Тільки вір і чекай!

 Я тебе дуже люблю!

Цілуй Валерку від мене!»

- І я тебе люблю!

Все написане зникло, лист розчинилася, як і не було його зовсім.  Страшний осад розривав душу. Хоч ангели допомагали їй, і вона сама «побачила чудеса очима», серце її стискалося тоскно завиваючи, коли дива зникали й приходила сувора реальність, де панує страх. Вона боялася, що ангелам не вдасться його врятувати, або вона просто хвора і їх не існує. Сама думка про ймовірну смерть Олега підкошувала ноги, сльози мимоволі, котись по щоках.

Всі заспокійливі світу не перекриють її болю, не врятують від страху.

- «Я повинна бути сильною. Заради Олега, заради Валерії, заради себе. Неважливо чи божевільна я, моя віра це моє єдине спасіння», - глибоко видихаючи думала Настя.

Щоб потрапити до Олега знову, довелося добряче вмовляти матір. Жінка усіма силами благала залишитися дочці вдома та оговтатися від вчорашнього до кінця, але Анастасія і чути нічого не хотіла.

***

Довгий коридор, мляві і байдуже-жорстокі лікарняні стіни, люди в білих халатах. Навколо тиша, тільки скажений ритм серця віддається у вухах. Анастасія не чула нічого, ні кроків, ні розмови матері з медсестрою, що проводжала їх.

В кінці коридору нервово мигала лампочка, життя якої підходило до кінця. Саме там - в кінці коридору, лежав ні живий ні мертвий її чоловік. Саме там, де вона вчора була, таїлася таємниця стертого дня, і її сенс життя. Саме там, підключене до апарату штучного дихання лежить, все її життя. Жінка дійшла до дверей і різко зупинилася. Мати поклала їй руки на плече, мовивши:

- Тримайся, моя рідна.

Анастасія зітхнула і взялася за дверну ручку.

- Мам, можна я сама?

- Насте.

- Мамо, все добре. Я хочу побути з ним наодинці, - голос Анастасії лунав твердо та впевнено. Очевидно трави Марі Опанасівни робили сою справу.

- Настуне...

- Будь ласка, мам!

- Добре, доню. Я поруч.

Гучний, глибокий вдих. Анастасія тремтячи, рвонула за ручку і буквально влетіла в палату, закривши двері за собою. Вона застигла на півдорозі, борючись зі страхом підійти ближче, закривши рукою рот, щоб не закричати від болю побаченого.

На лікарняному ліжку лежав її Олег. На його рідному, милому обличчі, оселилося щось холодне, суворе, інакше. Блідий, схудлий, з величезними синцями під очима, апаратом штучного дихання на обличчі, і безліччю дротів з датчиками по тілу. Для нього час зупинив свій хід, немов сама пані Смерть поселилася поруч з ним, і чекала свого тріумфу.