XVIII

XVIII

- Знову ти?

- Я, - посміхалася янгол.

- Я ж не лягала спати. Я прямувала до Ганни Вікторівні на зустріч. Як я опинилася тут? І де ми?

- Анастасіє, ти чому так впираєшся? Чому спати не лягаєш, коли тебе просять? Чому «зірку» на шию Валерії не наділа? Ще й Олега засмутила, своїми криками.

- Чому я тут, скажіть краще? І взагалі у мене багато питань.

- Усе по черзі, уважно слухай.

- Я померла? - злякано перебила Анастасія.

- Ні, ще дуже рано тобі, - посміхнулася зовсім поблажливо Лавія, ніби до дитини. - Я не хочу лякати, але загибелі твоєї дуже дехто хоче.

- Хто ж?

- Це все складно пояснити смертній людині. Розумієш, над твоєю сім’єю загроза нависла велика. Без допомоги твоєї безсилі ми.

- Яка загроза? Про що йде мова?

Лавія не мала найменшого уявлення, як подати один дуже дивний факт людині, яка тільки мигцем доторкнувся до усвідомлення світовлаштування:

 - Ти віриш у моє існування, Анастасіє?

- Чи вірю я? Це дуже складно усвідомити, але я дуже хочу розібратися швидше з усім цим. Я намагаюся переконати себе, що не хвороба. Це вже про щось говорить, вірно?

- Шлях до віри йде через сумнів, дитя. Після Марії Опанасівни, ти сама багато чого зрозуміла, але розум впирається твій.

- Бачу ти все знаєш. Чого ти хочеш?

- Я зможу донести істину тобі, тільки після просвітлення розуму твого. Коли розум вірою осяється, а серце боятися перестане. Справжня віра в нас, ось, що хочу я. Нам великих труднощів вартувало перенести тебе сюди.

- Сюди, це куди? - оглядаючи незнайому місцевість.

- Ми в Раю, Анастасіє.

- Скажи ще, що це Едем, - з розкритим ротом жінка озирнулася знову.

- Нам ніколи гратися у «вірю, не вірю». Ти повинна повірити нам.

- Повірити? Як я можу? Привид біля моєї дочки, ваших рук справа?

- Твоя правда, нам потрібно було попередити відразу. Та то не привид зовсім, а душа. Повір мені, ти все зрозумієш, коли прийде час. Але зараз ця інформація тільки зіб'є тебе з такого крихкого шляху просвітлення.

- І коли ж я зможу все зрозуміти?

- Істина прийде разом із вірою.

- Лавія, щоб ти думала на моєму місці? - спокійно запитала Анастасія. - Я до розмови з Марією Опанасівною взагалі вважала себе хворою на всю голову, а зараз навіть не знаю, що думати.

- Розумію, тому не дуже кваплю, хоч часу мало. Але ми почекаємо. Тільки прошу, Анастасіє, прислухайся до нас. Ти здорова абсолютно. Якщо підеш до лікаря, тебе не вилікують. Оскільки не можна вилікувати хворобу, якої немає. Одягни коштовність на Валерію.

- Дай мені час.

- Давати тобі «зірку» без віри марно і навіть небезпечно. Пора тобі, тільки гляди, щоб не запізнитися».

- Дівчино! - поплескуючи по щоці, - Дівчино, Ви мене чуєте?

Настя, лежачи на кушетці. Перше, що побачила перед собою це двох лікарів. Чомусь жінка-лікар була в сльозах.

- Де я? – протягнула Настя.

- Все добре, я лікар. Ви в поліклініці.

- Слава Богу, Ви живі, - зітхнула лікарка і підійшла до кушетки ближче. - З мого вікна протяг вивалив горщик з квітами, прямо на Вас. Довелося викликати швидку, Ви довго не приходили у себе.

- Значить горщик? - приклавши руку до потилиці. - «Вони, справжні», - думала жінка.

- Анно Вікторівно, бачите, все добре, - посміхається інший лікар, поплескуючи колегу по плечу.

- Анна Вікторівна? – подивилася потерпіла на жінку. – Ви психіатр?

- Так, а ми знайомі?

- Я, Анастасія Журавльова, Ваша майбутня пацієнтка.

- Анастасіє Миколаївно, вибачте мені. Я чесне слово, скільки разів підпираю вікно вазоном, ніколи не падав, а тут...

- Я оплачу Ваш сеанс і витрачений на мене час.

- Ні, нічого не треба, - запевняла психіатр.

- Як ви себе почуваєте? Ви пробули без свідомості більше пів години, - запитав чоловік-лікар.

- Трохи голова крутиться, але йти зможу. Мені треба додому, до дитини, - спробувала встати, але світ захитався.

- Анастасіє Миколаївно, Ви впевнені?

- Так, я повинна йти.

- Тоді давайте оформимо деякі документи. Ви доросла людина, вирішуйте самі, але я б не радив залишати сьогодні лікарню. Ризик струсу мозку великий. Сподіваюся, Анна Вікторівна проведе до таксі, якщо Ви не передумаєте їхати? - лукаво глянув на лікарку, яка нервово терла руки.

- Звичайно допоможу, і навіть поїду з нею для впевненості.

- Не відмовлюся від допомоги. Анно Вікторівно, не переживайте Ви так, все ж добре. Ну, вдарило маленько, розумнішою буду, - почухавши місце удару, пожартувала Анастасія.