XVI

XVI

***

- Так, що вчора сталося?

Анастасія очікувала це питання від батьків, але з відповіддю було зовсім туго, довелося імпровізувати:

- Ви про що? - сідаючи в ліжку, запросила жестом присісти і їх.

- Я про розбиту лампу. Що тут сталося? - вимогливий тон батька, не залишив їй шансу на «подумати», викручуватися треба було швидко.

- Я мишу побачила.

- Мишу? - мати рефлекторно подивилася по кутах - У вас є миші?

- Не було, може десь заскочила, - відповіла, відводячи погляд.

- А Олег причому тут? Ти намагалася щось пояснити, ми з батьком зрозуміли тільки його ім'я.

- Ма, я бачу, що ти на мене дивишся, як на божевільну. Зі мною все добре, правда. Я просто злякалася крихітної мишки. У мене нерви пасують. З кожним днем ​​в комі, стають страшніше наслідки. Я дуже переживаю за Олега.

- Дочко, я зателефоную знайомому психіатрові, Анні Вікторівні - дуже хороша жінка, дипломований медик. Вона з тобою лише поговорить, таблетки відповідні припише, - лагідно мовив чоловік, обдарований важким поглядом доньки. - Не дивися так. У будь-кого у твоїй ситуації нерви б не витримали. А ти молодець, тримаєшся. Просто заспокійливі, тобі легше самій же буде.

- Може ти і правий.

- От і добре, я зателефоную їй, запитаю коли можна підійти, - Це всього лише консультація, заради рецепта. Адже хороші заспокійливі просто так не придадуть, а мамині закінчилися.

- Невже ти думаєш, мені потрібні такі сильні засоби на постійній основі?

- Я сама у психолога на прийомах бувала, коли помер твій батько, - Діана Львівна важко видихнула, узявши доньку за руку. -  У важких ситуаціях ми не завжди можемо розібратися самостійно.

- Спасибі вам.

- Я радий, що ти почула і правильно нас зрозуміла, - В'ячеслав Борисович по-батьківськи поцілував Настю, від чого горло стисли сльози. - Ти завжди будеш моєю маленькою дівчинкою. Моєю, незалежно від біології.

- А ти будеш моїм татком. Дякую, що ти у нас є.

- Що це? - чоловік кинув погляд у куток кімнати, де нерухомо лежав невеликий клубок хутра. - Миша? Звідки вона? - підійшов до знахідки.

- Миша? - здивувалася Анастасія, підходячи до тата.

- Я зізнатися не повірив, що вона була.

- Я теж, - сказала Настя, дивлячись на вбиту тварину.

- В якому сенсі, ти теж?

- Я мала увазі, що і я б не повірила.

Ранок початий доволі цікаво нагнав на Анастасію важкі думки. Усамітнення у такі хвилини були рятівним колом. Внутрішній діалог давав змогу Анастасії хоч трохи виговорюватися, хоч на крихту полегшувати тягар таємниць, які топталися поки за зачиненими дверима зрозумілості:

- «Боже, як я втомилася. Я ж все придумала. Де взялася ця бідна миша? Що сталося з діамантом? Чому Христя придурюється, що не знає про нього? Як я могла вчора бачити Олега. Що то було? Від чого мені потрібно захистити дочку, про що воно вело мову? Невже те нічне страхіття про монстра несло реальну небезпеку?»

На стіні висіли дві невеликі ікони. Жінка відчула потребу в молитві, чи то просто потребу проговорити свої страхи та бажання у голос. Настя повернулася до святих, впала на коліна, почавши благати, як в останній раз:

- Господи, допоможи заблудлій дочці своїй. Я вже не знаю де сон, а де хвора уява. Я боюся за себе, за дочку, за Олега. Зціли мій хворий розум і дай душевний спокій. Допоможи прокинутися чоловікові моєму, і відведи його від страшних наслідків хвороби. Пошли нам, Господи, сильних ангелів, щоб охороняли нашу сім'ю. Спаси нас, Господи, і помилуй!

- Я думав ти мене ніколи сама не покличеш, - почувся веселий чоловічий голос за спиною. - Мир дому твоєму Анастасіє,

Настя різко встала на ноги і повернулася. За її спиною стояв уже знайомий Нетса, і крутив в руках коробочку з діамантом. Дівчина відчула, що підлога похитнулася і вона не контролює свої важкі, ватяні ноги. Гул у вухах, перекрив власні думки, а світло спалахнуло, зникнувши. Нетт швидко підхопив непритомну жінку і провів рукою по лобі. Приємне тепло пронеслося по всьому її тілу, поколюючи кожний його міліметр.

- Ей, ти чого? - хлопець дбайливо продовжував її тримати.

- Я знову сплю? - запитала Настя хрипким голосом.

- Коли ти зрозумієш? - взявши під руку, провів до ліжка. - Я ж казав десятки разів, я янгол-охоронець твій. Тобі надана унікальна можливість бачити нас, істот світу тонкого. Така можливість не часто дається людині. Тому цінуй допомогу нашу. Дякуй Бога-Отця нашого, що не кинув твою родину напризволяще.

- Я ж не лягала спати. Вірно? - його слова не справили на жінку належного ефекту.

- Анастасіє, це не сон. Я завжди поруч, але побачити ти змогла, коли сама про допомогу попросила. Не бійся мене, і не намагайся показувати рідним камінь. «Зірка» в таємниці залишатися повинна. І Христині не говори нічого про неї, вона не згадає нічого. Ми стерли спогади її, - сказав простягаючи коробочку з коштовністю.