XV

XV

- Як не говорив? Ти ж сказав ...

- Не сперечайся з ним, - пролунав голос одночасно відусюди і ніде. Анастасія розуміла кому він належить.

Її стан було складно описати. Ще недавно дивні сни почали злегка перетинатися з її життям, а тепер і зовсім вливалися у нього. Це стало останньою краплею.

Буквально втікши від друзів під приводом втоми, Анастасія сиділа вдома на терасі, намагаючись знайти істину:

- «Як я могла почути голос Нета? Невже мені потрібна допомога лікарів? Що відбувається? Я повинна знайти, того, хто надіслав мені діамант, та ці кляті квіти. Все почалося з того дня, з дня появи «зірки» в моєму домі. Може, камінь проклятий? Ненавиджу, ненавиджу того, хто це зробив. Я повинна все викинути».

Букет за букетом летіли до сміттєвих пакетів. Її стан був глибоко істеричний. Зі сльозами на очах вона знищувала свіжі, ароматні та дивні квіти, які мов дражнили її злегка підсвічуючись у темній вітальні.

- Настуню, що ти робиш? - включивши світло у кімнаті, запитала перелякана Діана Львівна.

- Викидаю ці кляті квіти, - відповіла жінка, ламаючи черговий букет. - Пекельні, стоять і навіть не в'януть.

- Заспокойся, рідна. Ти лякаєш мене.

- Даремно ти турбуєшся, - повернулася обличчям до матері, демонструючи розмазану туш на обличчі і мокру сукню від сліз, - Я в повному порядку.

- Анастасіє, зупинись. Чим квіти завинили?

- Вони прокляті, з їх появою все почалося.

- Що за нісенітниця? Їх, мабуть, Олег надіслав перед бійкою. Дихай глибоко, мила. Дихай! – жінка обійняла дочку, та відчула її тремтіння.

- Ні, це точно не він.

- Що тут відбувається? - в кімнату спокійно увійшов батько, в напівсонному стані. Побачивши загальну картину несміливо зробив пару кроків до сміттєвих пакетів і оглянув їх. - Так, що ви говорите у вас тут?

- Нічого, просто Настуні треба відпочити, - відповіла Діана Львівна.

- Поки не викину все це, спати не піду.

Настя вирвавшись з обіймів матері ухопила останній букет, відправивши його до решти. Переможна усмішка насторожено засяла на обличчі.

- Настуне, дай мені пакет, - попросила матір, підходячи ближче.

- Я сказала, що викину, значить викину.

- Діано, не лізь, - заперечив В'ячеслав Борисович, зрозумівши в чому проблема. - Якщо Настуся хоче викинути квіти, нехай викидає. Це ж її будинок, кінець кінцем.

- Але, Слава!?

- Діано, не супереч їй, - відсунувши силоміць дружину від дочки, чоловік обережно продовжив: - Донечко, може завтра викинеш? Пізно вже для прибирання.

- Ні, сьогодні.

- Тоді, квіти стоять ще на твоєму балконі, в кімнаті у Валерки, у нас в кімнаті, і букет на кухні. Здається все, - перерахував батько. - Вибач, це ми їх по будинку розмістили.

- Дякую, тату.

- Будь ласка, мила. У Валерки в кімнаті і у нас я сам викину, хочу тобі допомогти.

- Спасибі, татусю.

- Нема за що, хороша моя, - взявши здивовану дружину за руку, притримуючи.

Анастасія попрямувала на балкон, а батьки залишилися одні.

- Слава, що ти влаштував за суботник посеред ночі? Навіщо викидати квіти?

- Діано, ти правда нічого не розумієш? Настю потрібно показати лікарям. Влаштовувати їй скандали зараз не бажано, а суперечити безглуздо. Ми не повинні ставати для неї ворогами.

- Ти думаєш, Настя хвора?

- Ні, Діано. Просто вона багато пережила, ось і зривається. Я влаштую їй консультацію у хорошого психолога, все налагодитися.

- Мені страшно. Вона думає, що квіти прокляті, ніби це вони принесли горе в будинок.

- Тоді, ми зобов'язані допомогти їх викинути, і цим самим підтримати її.

***

Дівчина розплющила очі в ліжку, розуміючи, що чудово себе почуває. Перше кого побачила, це сплячу матір у кріслі, поруч з ліжком

- Мамо! – тихо покликала.

- Донечко, як ти себе почуваєш? – жінка жваво сіла до доньки, обдивляючись її.

- Добре.

- Тобі кур'єр подарунок від когось приніс, я розписалася замість тебе.

- Який подарунок?

- Вийди на кухню, подивися, - навздогін сказала матір доньці, яка вже вибігала зі спальні.

На кухонному столі стояв великий кошик з фруктами, зі зав’язаним великим білим бантом і тиснений конверт із запискою:

 «Чекаю тебе в день четверга. Навіщо було викидати квіти?»

- Чорт! - крикнула жінка.

Схопивши кошик, рішуче попрямувала до сміттєвого бака на дворі. В нічній сорочці їй було досить прохолодно, але, ні холод ні перший сніг не міг спинити її.  Перед самим смітником її зупинив батько: