XІІІ

XІІІ

Довгоочікувані новини про вагітність подруги, завітали передбачувано для Анастасії. Уже протягом кількох днів жінка з цікавістю стежила за дивною поведінкою вагітної і щоразу підтверджувала здогадки, які нарешті стали правдою. Як невід’ємний член родини Романових Настя не могла не привітати подругу та не розпити із нею пляшку соку. Дім друзів ніколи не був зчиненим перед нею чи Олегом.

За обідом Христя поводила себе типово для свого стану, та зовсім не типово для слідчої. Здавалося жінка уникає розмови про дорогоцінність і квіти, сприймаючи кожен натяк так, ніби не розуміла про що мова. Це звичайно бентежило і збивало Анастасію з пантелику, наводячи на нові питання. Прийнявши рішення відкласти відверту розмову для тет-а-тету, Журавльова не змогла все ж прогнати важкі думки, що не полишали її протягом дня.

Інша важлива новина прийшла у дім під вечір, коли жінка збиралася відволіктися від усього і спробувати спокійно почитати. Петро Адамович, батько Олега, сповістив, що стан чоловіка стабільний, а це означає що двадцять сьомого числа його транспортують в Україну для подальшого лікування. Радість і біль розірвали душу Насті, адже вона добре розуміла, це може тривати місяцями, а може обірватися миттєво. Побачити його прикутим до ліжка це найстрашніше, шо вона могла собі уявити, але спостерігати, як він лежить непритомний, це виходило за межі найстрашніших нічних жахіть.

Квіти, діамант, дивакуватість матері, підозріла поведінка доньки, байдужість Христі - все лише підсилило хвилювання щодо транспортування та стану Олега. Поки батьки десь гуляли з донькою, увімкнувши світло по всьому першому поверсі Анастасія безцільно ходила колами, думаючи:

- "Що з Христиною? Знаючи її, вона б уже все місто на вуха поставила, а тут ніби забулася, що у нас на руках легендарна «Зірка Африки». Це до вагітності не має відношення, ні. Це точно не про це. Що діється? Яку небезпеку «Зірка» несе моїй родині. Що це за агентство «Стрічка»? Чому про нього нічого не можна дізнатися? Що далі буде з Олегом? Як пояснити дочці, чому батька немає?»

Щось гучно упало на другому поверсі. За цим звуком послідували інші, незрозумілого походження. Здавалося, мов у їх з Олегом спальні представляють меблі і при цьому сильно ляскають босими ногами по підлозі. Анастасія зупинилася прислухаючись.

В коридорі нервово замерехтіло світло. По спині жінки холодом побіг перший моторошний морозець. Сходами скотився дитячий м’ячик Валерії, який вона знайти не могла уже більше року. Звичайний гумовий м’яч прикував до себе увагу і зненацька вибухнув так гучно, що жінка оглохла на кілька хвилин, а коли знову звернула увагу на коридор, то побачила, що усе залилося кров’ю. Стіни, підлога, все було у крові, яка текла зі стелі просто на підлогу, зникаючи у густому білому тумані. Нудота скрутила шлунок, а бридкий аромат сірководню лиш підсилив її.

- «О, ні» - подумала жінка.

Вона добре пам’ятала, що слідувало минулого разу за цим огидним ароматом. Густий туман ще ретельніше встелював підлогу і незрозумілі тіні повзли стінами коридору у бік вітальні та скупчувалися на порозі. Зник струм. Масивна люстра на стелі затряслася, з такою силою ніби на ній хтось повиснув і гойдався. Зі стелі на голову Анастасії закапала вода, а згодом і полилася, мов з-під крана. Шкіра почала нестерпно пекти та покриватися пухирцями, як при контакті з вогнем чи кислотою. Анастасія закричала від болю та страху, і почала читати єдину молитву, яку знала: «Отче Наш».

Квіти навкруги засяяли насиченим блакитним світлом, десятки невидимих дзвонів перервали її молитви.

***

О десятій годині ранку, її розбудив дзвінок Христини, яка повідомила про появу їхнього друга Паші. Хлопець хотів зустрітися повечеряти, в тому ж ресторані. Як він говорив: «на нашому місці». Анастасія, не відриваючись від подушки, прийняла запрошення і бувши геть знесиленою заснула знову.

- «Мир дому твоєму, Анастасіє. Я такий радий, що ти ціла, - посміхався Нетса, входячи в кімнату.

- Ти?

- Як бачиш, ми, - за ним увійшла Лавія, зупинившись біля дверей.

- Боже мій, скільки можна? - накрила голову подушкою, - Благаю облиште мене у спокої. У мене жахливо голова болить, не хочу зараз ні з ким розмовляти.

- Тобі двадцять п'ять, а поводишся, як в дитячому саду, коли тиха година закінчувалася, - знімаючи з голови жінки подушку, сказав юнак.

- Звідки ти знаєш?

- Я навіть знаю те, що ти два роки, після смерті песика Марті, писала листи і залишала їх на місці його поховання.

- Звідки? Про це ніхто не знав.

- Я янгол-охоронець твій. Я був з тобою кожну хвилину життя твого. Я навіть пам'ятаю момент твого народження, як ходити вчилася, перші слова, як боялася в ясла йти. Тебе лякала Галина Львівна, нянечка. Вірно? - сів поруч з жінкою. - Я зізнатися, теж її не дуже любив. У неї був справді дуже неприємний голос. Тоді ти не боялася мене, хоч і бачила, як зараз.

- Як бачила? Чомусь я цього не пам'ятаю? - приклала пальці до скронь.

- Я тобі допоможу, бідолашна,- Нет поклав руку на лоб підопічної, і жінка полегшено посміхнулася. Головний біль минув так, як хвиля швидко покидає прибережну лінію.

- Як ти це зробив? Хоча ні, мовчи. Просто не хочу чути, - відсунулася від ангела.