XІІ

XІІ

Довелося жінкам вдавати голодних перед Антоном. Чоловік добряче погрався з вечерею, не скуштувати яку було б дуже образливо. Під пляшечку улюбленого вина, вони сміялися, згадуючи минуле.

- Пам'ятаєш, Христю, ти йти боялася на перше побачення? – посміхалася Анастасія. -  Я тебе силоміць фарбувала і одягала. А ти бігала в одному рушнику і кричала: «А може, я не піду?»

- Ну, гаразд тобі, не розкривай секрети.

- Що правда? - засміявся Антон.

- Правда-правда! Я її тоді пеньками і криками вигнала з дому, а тітка Люба допомагала в цьому. Зате задоволена ввечері прийшла.

- Ну, досить! Я ж не розповіла Олегу, як ти завалилася до мене з віскарем після того, коли він представив тебе друзям, як свою дівчину.

- А ось це ще цікавіше, - потер руки Антон, підливаючи вино.

- Гаразд! - хитро посміхалася Настя, - Може ще згадаємо, як ми їм готували романтичну вечерю на даху?

- Що за вечерю? Коли це? - здивувався чоловік.

- Якось ми хотіли приготувати сюрприз, романтичну вечерю на даху високоповерхівки. Вірніше приготували. Шикарно одяглися, поставили меблі з ресторану тата, запалили свічки, приготували шампанське з льодом, всяку смакоту і велике ложе, щоб було де лежати і дивитися на зірки. Але Олег повідомив, що він на полювання з татом поїхав, і тебе забрав. Ми самі непогано посиділи, шампанське попили, потім і черга до улюбленого джину дійшла. «Бомбей» приборкав наші страждання. Коротше, вечеря вдалася. Та так, що вранці нас сусід розбудив. Побачив, що горище відкрите і вирішив перевірити чи не бомжі там гостюють, - обидві розсміялися.

- Ех, - махнув рукою Романов, - багато ж ми пропустили. Аби ми знали.

- Аби Ви знали, це не був би сюрприз, - Христина розвела руками.

- Тоді б, думаю, Валерія народилася б раніше, - хитро скривив посмішку.

- Ти як собі це уявляєш? - попиваючи вино, заперечила Христина.

- Як? Нормально. Я б показав тобі зоряне небо у мене, а вони дивилися б на принади нічного хмарочоса там.

- Розмріявся, ми з тобою ще не були настільки близькі. Щоб мені дивитися на твої зірки.

- Христю, і цей би процес був прискорений. Повір мені. - обійняв дружину.

- Наська, вже початок другого, спати йдемо? – запитала господарка.

Анастасія відволіклася від усіх проблем, але резерви організму були не безмежні, вона втомлено мовила:

- Ні, я не хочу. Ви йдіть, тобі на роботу вранці, а я посиджу ще телик подивлюсь, сон нажену. Не треба мене няньчити.

Така відповідь трохи стурбувала обох Романових, бо по жінці не можна було сказати, що вона бадьора. Втома виразно проявилася на обличчі Насті, яка і думати боялася про сон та цілковиту темряву.

Журавльова несміливо увійшла в гостьову кімнату, сіла на диван з ноутбуком Христини. Інтернет дуже повільно вантажився, а після зовсім завис. Вимкнувши комп'ютер, неприємна тривожність заволоділа її розумом. Темрява нервувала та напружувала, аж раптом на душу ліг спокій, а повіки наповнилися блаженною слабкістю, поки не зімкнулися повністю.

«Анастасія розплющила очі, немов злякалася, що засне. Поправивши подушку, потягнулася до мобільного.

- Мир душі твоїй, Анастасіє. Яка ж ти вперта, - приємний жіночий голос здався Насті знайомим.

- Хто тут? - швидко забрала руку і включила поруч стоячий торшер. Жінка озирнулася, але нікого не було. - Де ти? Я тебе чула.

- Я з тобою, - голос звучав зовсім близько.

- Покажись, хто тут? – її наполегливість мішалась з гнівом, витискаючи страх. Ковдра міцно обгорнула її тіло, мов жінка надіялася захистити себе нею.

- Анастасіє, не бійся. Я нічого поганого тобі не зроблю.

- Слабко віриться. Виходь, я кому кажу, або забирайся.

- Не злися ти, вже виходжу, - пролунав легкий передзвін.

До кімнати зайшла дівчина, одягнена в незвичайний, білий балахон, з глибоким капюшоном на голові. ЇЇ розпущене, злегка хвилясте волосся здавалося, трохи підсвічувалося. За красивими локонами жінка не могла розгледіти обличчя. Але тільки незнайомка зняла капюшон і відкрила чарівний лик, Настя впізнала ці надзвичайно красиві, блакитні очі.

- Знову ти? Я сплю, це всього лише сон, - жінка закрила вуха руками. – Нічого не хочу чути.

- Припини, вислухай, нарешті! - сказала суворо, але разом з тим спокійно нічна гостя. - Так ти своєму чоловікові не допоможеш. Я ж просила тебе лягти спати. Ти навіщо змусила нас чекати?

- Кого нас?

- Вже не важливо. Тільки знай, так справи не робляться. Ти повинна довіритись мені, - гостя сіла поруч. - Я Хранитель роду твого, Лавія ім’я моє, пам'ятаєш?

- Дайте мені спокійно відпочити. Я не можу більше так. Чого ти хочеш? Говори і забирайся.

- Не розмовляти із нею у тоні подібному, Анастасіє, - немов нізвідки, з'явився юнак, прокричавши.

Хлопець також був у широкому балахоні. Не високий, але й не низенький на зріст. Знявши величезний капюшон, Настя побачила, що він блондин з кучерявими волоссям середньої довжини, і великими синіми очима, кольору лазуритного каменю.