XІ

XІ

Наступний день Анастасія вирішила провести у домашніх справах, які вже не могли терпіти. Зробивши невідкладні закупки, жінка зателефонувала подрузі з проханням переночувати у них з Антоном. Сама лише згадка про минулу ніч змушувала її серце вириватися з грудей, а мозок домальовувати монстрів, що могли ховатися під ліжком та у шафі.

 Подруга радо запросила Настю до себе, але її голос трохи насторожував:

- Звичайно, приходь до нас, без проблем, - відповіла подруга. – Коли така справа, слухай, мені сьогодні поганенько, не можеш заїхати за мною на роботу, щоб я за кермо не сідала?

- Що з тобою? Ти захворіла?

- Ні! Або так, - задумалась слідча, - не знаю. Нудить щось і таке страшна втома знову.

- Що значить знову? Давно це у тебе?

- Ні, другий день. Хоча ні, третій. Нудота  ще позавчора з'явилася.

- Отруїлася чимось? Шлунок болить?

- Ні!

- А може ти вагітна?

- Наська, все жартуєш? Я про це знала б, напевно. Не з моїм щастям, - Христина геть втратила настрій.

- Нічого, подружка, і на твоїй вулиці буде карапуз в колясці.

***

- Все Антон, чекай нас! – поклавши слухавку, сказала Христина сідаючи у машину до подруги. - Як ти?

- Як тобі сказати, чесно, Христинко, сама не знаю, - рушивши зі стоянки. - Таке відчуття, що мене по голові вдарили і забули привести до тями.

- Наська, ти мене лякаєш, що вже знову сталося?

- Розумієш ... - з другорядної дороги виїжджав мотоцикліст.

- Настя, обережно! – Христина з криком, вхопилася за кермо.

Машина дивом не врізалися, а тільки налякала горе-мотоцикліста, який ухиляючись впав на бік.

 - Мамо рідна! - Настя міцно вчепилася за кермо і змінила колір обличчя на більш зеленуватий відтінок. - Ти куди їдеш? Тобі жити набридло? - відкрила двері і підбігла до потерпілого. - Як Ви, цілі?

- Так цілий, не переживайте. Що зі мною може бути? - горе-водій піднявся і зняв шолом.

Відкривши обличчя, молодий чоловік продемонстрував яскраву зовнішність: брюнет із середньою довжиною волосся, яке спокусливо падало на обличчя; темні, майже чорні очі; мужнє виразне підборіддя і вилиці. А ще така брутальна, не одноденна небритість. Він був немов з обкладинок жіночого журналу. Йому неймовірно пасувала куртка зі шкіри, як пізніше прокоментувала Христина: «Її хотілося скоріше зняти разом з усім, що на ньому було». Сині джинси обтягували підкачані ноги й пружні сідниці, сигналізуючи про дуже непогану спортивну фігуру. Ці нюанси трохи погасили злість Журавльової, яка ніяково промовила:

- Дійсно, Ви просто впали з мотоцикла. Що ж з Вами могло бути?

- Не страшно. А Ви самі як? Бачу, я Вас з подругою трохи налякав? - його посмішка була настільки чарівна, що жінка мимоволі відповіла на неї.

- Я ..., я ..., ми нормально!

- Мене звати Павло, Павло Сагалов! - простягнув руку.

- Мене Анастасія, дуже приємно! - вкладаючи свою тендітну ручку у тверду, трохи шорстку чоловічу долоню. З машини вийшла Христина, зупинившись за її спиною. - Це моя подруга Христина. Христинка, це Павло Сагалов.

- Дуже приємно, - сказала слідча, відкрито розглядаючи красеня.

- Мені теж дуже приємно. Вибачте, що наїхав.

- Не знаю, чи померли б ми від Вашого наїзду, а от серцевий напад нас мало не вхопив, - жартувала Христя, пихнувши подругу легенько в бік. - Добре, що машині нічого.

- Ще раз прошу вибачення, просто задумався і ... - його по-дитячому щира посмішка, просто заворожила обох жінок.

Анастасія вловила в його очах тяжкий сум, який ховався за всією чарівністю, але не стала акцентувати на цьому увагу, бо її почала гризти провина. І провина ця була за те, що їй хотілось продовжити знайомство з чоловіком.

- Будьте, Павло, обережніше, - зустрівшись з Пашею поглядом не вперше за останні хвилини, Анастасія відчувала себе дивно, ніяково і зворушливо одночасно.

- Наська, я в супермаркет перебіжу, соку хочу, - заявила подружка. - А Ви, Павло, не кидайте її одну, будь ласка.

- Христю, Павло, може, поспішає. Навіщо його затримувати? – збентежилася Анастасія.

- Ні-ні, мені нікуди поспішати. Я із задоволенням складу Вам компанію.

- Ось бачиш, поспілкуйтеся п’ять хвилин, - слідча неспішно вирушила в магазин.

- Дуже дякую, що залишилися, але мені не потрібна нянька. Не розумію навіщо вона Вас затримала. Можете їхати, правда.

- Я не знаю куди мені їхати, - чоловік напружено прибрав волосся назад.

- У Вас щось трапилось? - Настя відчула сильну, навіть гостру потребу поцікавитися. У неї було відчуття, ніби Павло кричав: «Допоможи мені!», Хоча його губи залишалися нерухомими.

- Ні, все добре, - спробував посміхнутися.

- Я швидше повірю, в існування Діда Мороза, ніж в те, що сьогодні за кермом Ви думали про щось приємне, не помітивши величезний позашляховик. Та й зараз на Вас обличчя немає. Тільки не кажіть, що це шок.