VII

VII

Після вечері з Журавльовими, Христина стрілою мчала в аеропорт. Літак приземлився без запізнень.

Дорогою додому Антон мовчав, важко дивлячись на сіре, миготливе місто за вікном автомобіля. Напруга стояла невимовна та Христя боялася її порушувати. Перебираючи слова і переставляючи речення місцями, він намагався сформувати невтішні новини.

Вдома чоловік довго приймав душ в компанії сумбурних думок, поки дружина готувала йому вечерю і терпляче чекала. Христя добре знала, що якщо Антон чогось не може сформувати йому варто дати час, щоб не нарватися на грубість, за яку він довго вибачатиметься. Втомленою ходою вийшов з ванної, витираючи мокру голову рушником, він все ще намагався підібрати слова:

- Як добре вдома, - видавив посмішку.

- Ні, як добре, що ти вдома, - тихо промовила Христина.

Антон важко видихнув, скуйовдив волосся та присів до столу.

- Ти чекаєш, що я скажу?

- Я бачу, як тобі важко, Тоша, але треба ж з чогось почати. Це стосується Олега?

- У нього було поранення. Начебто рана не складна, серця не зачепила і взагалі він одужував, але ...

- Що але? – жах льодяною рукою, торкнулася серця жінки.

- Лікарі не знають, як так вийшло. Зараз він в комі, - тяжко впустив голову на руки. - Ніхто не може зрозуміти справжню причину.

- О, Боже! Як давно?

- Коли Настя говорила з Олегом в останній раз, через годину йому стало гірше, - злість на ситуацію і відчай вирували в ньому на межі істерики. - Стан Олега поганий, але стабільний. Лікарі роблять все можливе. Я домовився, його через два тижні перевезуть, якщо не стане ще гірше. Хоча гірше не може бути. У нього і так «позамежна кома». Петро Адамович вже знає і вилетів до Франції, - сильні чоловічі руки затремтіли і стиснулися в кулаки. - Він на апараті штучного дихання. Рефлексів немає, пульс поганий. Лежить, немов не він зовсім.

Ледь чутно жінка прошепотіла:

- А які прогнози? Шанси є?

- Лікарі не можуть нічого обіцяти. Кома розвинулась занадто швидко. Вони роблять всілякі аналізи, але причини так і не з'ясували. Чим швидше він прийде до тями, тим краще для нього. Спершу, думали інфекція від поранення до цього привела, але ця версія не підтвердилася. Він під постійним наглядом лікарів. Нам залишається тільки сподіватися.

- Він може померти?

- На жаль, - Антон опустив очі.

- Як я Насті скажу? - вона відчула, що земля пішла обертом.

- Христина! - хлопець зловив, напівнепритомну дружину. – Тихо, мила. Вимкни сьогодні мобільний, а завтра придумаємо, як їй сказати. Петро Адамович зробить все, щоб його врятувати, це ж його син. Головне акуратно її попередити, а дядько Петя приїде і розповість подробиці.

***

У місто прийшла справжня осінь. Прохолодним ранком Анастасія пила каву на ганку, огорнувшись в теплий плед, та відганяючи галасливі думки. Ще з вечора жінка не могла знайти собі місця, бо Романові не відповіли на жодний її дзвінок. Вночі не спала, просиділа біля дочки, думаючи про останній сон, намагаючись вгадати, про що розповість Антон.

Не помічаючи сама того, вона машинально поставила чашку на стіл та   задрімала.

- «Анастасіє, нам потрібно поговорити, - приємний жіночий голос пролунав зовсім поруч.

- Хто тут? - на вулиці нікого не було, лише Барсик і на другому стільці Лора. - Коли Валерія перетягла сюди ляльку? - подумала вголос.

- Вона не тягала.

- Хто тут? - кіт втік до хати, що неабияк напружило Настю. Очима вона уже шукала чим оборонятися, на випадок зустрічі з дивними створіннями. - Хто тут?

Раптовий яскравий спалах змусив жінку замружиться. Вітер повністю ущух, і стало чути легкий передзвін. Розплющивши очі, Анастасія побачила молоду жінку в прямій білій сукні з довгими розрізами збоку, на плечі був накинутий доволі дивний піджак із широкими рукавами, ніби теж із розрізами. Незнайомка володіла дуже виразними, але приємними рисами обличчя: великі синьо-зелені очі, довгі вії, пухкі губки, акуратний носик, виразні вилиці, довга шия – робили її надто нереальною. Ще і ідеально зібране у дивно сплетену зачіску волосся, кольору золотавої пшениці, теж не додавали їх повсякденності. На вигляд їй било до тридцяти років та її хода, постать, манери були далекі від молодіжних, радше далекі від сучасних.

Незвичайні очі гості лякали Настю, бо вона зовсім не походила на пересічну громадянку України, чи Землі в цілому.

- Доброго ранку, Анастасіє!

- Доброго ранку.

Зізнатися, Ви мене налякали своєю раптовою появою, - розмотуючись з пледа, мовила Настя з якимсь невдоволенням.

- Вибачте, будь ласка, я зовсім не мала на меті Вас лякати. Певно варто переставитися, мене звуть Лавія, - простягаючи руку для потиску.

- Приємно, а по батькові?

- Можна без нього.

Настя відповіла на жест гості рукостисканням, і відчула легкий струм по тілу. Відчуття не було больовим, навіть навпаки приємним, але жінка злякано відсмикнула руку.