Три сльози янгола

VI

VI

Несподіване, грізне, утробне гарчання, схоже на розлюченого пса, застало бідолаху зненацька. Але було в тому звуці щось, що відводило думки далеко від тваринного походження. Анастасія безшумно ступала вздовж стіни до відчиненого джерела потенційної загрози. Крок за кроком її ноги ставали важчими, а серце замирало від невідомості, що там. Чим ближче підходила, тим чіткіше чула мерзенний, тихий, липкий шепіт, який звучав немов в глибинах свідомості. Голова йшла обертом, як під час сильного алкогольного сп'яніння.

Крок… крок…, і ще крок…

Зібравши всі сили, що залишилися, жінка сильним ударом по шибці, зачинила вікно. Шепіт припинився відразу. Схопившись за підвіконня двома руками, їй ледь вдалося утримати рівновагу, щоб не впасти. Докладаючи чималих зусиль Анастасія підняла налиту свинцем голову і глянула у вікно, де клубився густий, непроглядний дим. Майнула думка про пожежну сигналізацію, точніше про те, чому вона не спрацьовує. Світ навколо продовжував розкручуватися все сильніше, і сильніше. Не піддаючись паніці, вона трималась тремтячими руками за стіну та героїчно пішла до беззахисної доньки в кімнату.

Зробивши перший крок на сходи, що ведуть на другий поверх, Настя спіткнулася - сили були вичерпані. Тіло відмовлялося підводитися чи навіть ворушитися. Залишалося тільки повзти, через власну неміч та всепожираючий страх, страх за власне дитя. Голос доньки із-за зачинених дверей на вулицю, змінив плани та трохи заспокоїв:

- Мамочко, я тут. Я на вулиці, тут дим, - кашляючи.

Анастасія кинулася до дверей, невідомо звідки узявши сили. Та не встигла їх повністю відчинити, як у будинок увірвався сильний вітер і той же білий дим, невідомого походження. В коридорі запхало сірководнем, чимось паленим, мов суха трава, та розжареним металом. Жінка не знала, який аромат має розпечений метал, але була впевнена, що пах він саме так.

Потоком повітря її відкинуло на спину. Кістки хребта противно захрустіли, а тіло пройняв сильний біль, викручуючи й дроблячи кожну клітинку. Коли біль трохи минув, тіло залишилося непідвладне їй. Настя лежала паралізована та безпомічна у власному будинку, із широко розплющеними очима.

Над нею виросла зависока для людини постать в темній, довгій одежі. Під величезним капюшоном було не розгледіти обличчя, немов там його і було, тільки непроглядний морок вдивлявся в налякані очі своєї жертви. З глибини капюшона, мов з під землі, пролунав той самий мерзенний, протяжний, нерозбірливий шепіт. Нудота підкотилася величезним клубком до горла, дихання збило свій ритм. Істота склала худорляві руки, зеленувато-жовтуватого відтінку, як при молитві. У довжелезних пальцях не було нічого людського, нічого живого. Створіння без зусиль обхопило однією рукою горло жінки:

- Знайшов. Віддай її мені, - прошипів, противним голосом, невластивим жодному з двох статей людських.

- Що віддати? - задихаючись.

- Віддай її. Сльоза, вона у тебе. Від-да-й! - загарчав, іншу руку приклавши до серця.

Гострий біль наскрізь побив груди.

***

- Мамо, Христина дзвонить, - в кухню вбігає дівчинка з телефоном в руках. – Мамо!

Анастасія перелякана, знемагаючи від нещодавньої нестачі кисню, трималася за серце та оглядалася довкола. Вона зрозуміла, що лежала головою на підвіконні кухонного вікна. Зрозуміла, що очевидно спала.

За двадцять хвилин, Христина стояла на порозі будинку Журавльових із бентежними новинами. Дівчата сіли обідати, а господарці і шмат до горла не ліз, тому жінка пила тільки чай з меліси.

- Журавльова, погано виглядаєш, ти здорова?

- Все нормально.

- Ти може, хоч бутерброд з'їсти? – суворим тоном запитала подруга.

- Я перекусила, поки готувала. Ти краще розкажи, що з тобою? На тобі обличчя немає.

- Наська, він справжній, розумієш? Справжній. Хто міг його надіслати?

- Едуард Юхимович не помилився? А може в міліцію?

- Ти що, дурна? Він зник давно. Для всіх його немає. Точніше сказати, для всіх його не існує. Він лиш легенда, всього казка. Розумієш? Для всіх крім нас. І я знайду, звідки він.

- Але як?

- Лерка, ти нічого не хочеш розповісти тітці Христині?

- Ви мені все одно не вірите.

- Що за нісенітниця? Лерка, піди подивися мультики, у нас доросла розмова, - буркнула Настя, неохоче відправляючи дитину в вітальню. - Ти з'їхала з глузду? Що вона тобі може сказати?

- Ти не знаходиш дивного, що твоя чотирирічна дочка безпомилково визначила назву, і зауважу, справжність камінчика?

- Не знаю я, - Настя нервово посунула чай подалі від себе і підняла запалені, втомлені очі на подругу. -  Звідки цей камінь, Христю? Що з Олегом? Чому вони не передзвонюють? Стільки запитань без відповідей. Я втомилася від усього. Що сталося з моїм життям?

- Настуся, все буде добре. Обіцяю, ми прорвемося. А хлопчики з'являться, побачиш.

- Мама, мама, не плач, - в кухню повернулася дівчинка, зі стурбованим обличчям. - Лора сказала, вже прийшов час.

- Дівчинка моя, я зовсім не плачу…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше