II

II

Повільно крокуючи за Лерою, Настя згадувала, як познайомилася у цьому ж парку з чоловіком, перший поцілунок, перше, боязке «кохаю». Дорога випадково привела її до єдиної лавки, в дальньому кінці парку, на якій був проведений не один спільний вечір. Яким чином вони забрели аж сюди жінка не зрозуміла, бо в роздумах геть не розбирала шляху, сліпо слідуючи за донькою.

Присівши, глибоко вдихнула аромати осіннього парку перемішані із запахами солодкої вати та попкорну, намагаючись відкинути усі думки, сконцентруватися на прекрасній днині та донці, але марно. Щось всеїдне гризе її душу та рве серце, щось що не дає спокою останній тиждень. З моменту від’їзду Олега минуло лише тринадцять днів, а сил чекати більше не було. Окрім туги зверху на серці лежить ще щось, те, що змушує його холодіти від жаху, а тіло переставати дихати. Ось воно виблискує сталевим дзеркалом, протягни руку і роздивися. Та зробити те неможливо, не час. Жорстоке передчуття обіцяє біду, джерело якої й далі залишається невідомим.

Сумно зітхнувши, Настя покликала доньку:

- Леро, йди сюди! Не відходь далеко одна.

- Мамуся, а тато завтра приїде?

- Ні, сонечко, але ще зовсім трохи, - хоча вона знала, що її чоловік повинен скоро повернутися, їй важко давалося таке твердження.

На долю хвилини земля під ногами хитнулася, незрозумілий передзвін оглушив жінку, примусив закрити вуха від болю, що вивертав мозок на виворіт.

- Мама, нас хтось кличе? - прислухаючись, сказала дівчинка. - Чуєш?

- Ні, я нікого не чую, - минувший біль не міг не позначитися на настрої.

- Кличе, мам! Мене кличе, чуєш? Пішли, мамо, пішли швидше, - тягнучи жінку за руку.

- Леро, не вигадуй. По-моєму, сьогодні ми зовсім одні, в цілому парку.

Зовсім не очікувано здійнявся сильний, холодний вітер, пробираючи до кісток. Небо з надзвичайною швидкістю наповнилося хмарами, і здавалося, ось-ось упустить їх з диким гуркотом на землю, розломивши її на друзки.

- Мене кликала дівчинка, я чула. Мені треба до неї, - Валерія продовжувала тягнути матір.

- Все, донечко, припини, будь ласка. Тепер нам правда швидко потрібно йти, в сторону дому. Пішли!

- Не піду! - пручалося дитя. - Ти мені не віриш?

- Вірю, але нічого не чула, правда. Пішли додому, промокнемо ж. Ти зі мною не хочеш йти? Залишишся тут? –  у відповідь тиша. Пролунав грім. - Так, Валеріє Олегівно, досить грати в мовчанку, швидко пішли! - взявши дитину за руку, поспіхом повела, чи радше сказати «потягла» доньку до виходу.

- Мама, я більше так не буду.

- Не роби так, я не хочу на тебе злитися. Ти ж знаєш, як я тебе люблю.

Вітер гнав по парку сухе листя, змітаючи його з усіх лавок та обтрушуючи дерева. Доходячи до воріт парку, пустун жбурнув добрячу купу «золотавого» з останньої лави, в обличчя дівчинки. Валерія розсердилася, прийнялася стусати листя ногами, але помітила сюрприз, яких був прихований під жовтою «ковдрою». На уже оголеній лаві сиділа красива лялька, не зовсім схожа на типову іграшку: реалістичні риси обличчя, мов натуральне, темне волосся, манікюр, одягнена в модне плаття та коричневий довгий плащ.

Валерія побігла до неї:

- Ось вона, мам, дивись яка гарна лялечка. Це вона мене кликала, вона.

- Не вигадуй зайвого. Іграшки не вміють розмовляти, вони не живі істоти. Пам’ятаєш, я тобі розповідала про це? Може господар десь поруч?

Тільки парк був порожній. Тому жінка, хоч і не охоче, але погодилася взяти знахідку додому.

- Ура, Лора буде жити з нами.

- А чому Лора?

- Вона так себе назвала.

Питання відпали самі собою, адже вже почався проливний дощ, і дівчата втрьох, швидко вирушили додому. До будинку добігли коли уже були промоклі «на нитку». Валерія поспішно передяглася і з новою подружкою попрямувала на другий поверх, у свою кімнату.

За вікном розгорнулася малоприємна картина: грізно завивав вітер, дощ нервово барабанив по даху, а в саду противно поскрипувала дитяча карусель. Жінка поралася на кухні, відганяючи справами тяжкі думки, але її дуже нервував цей противний, моторошний скрип. Терпіння на довго не вистачило. Накинувши на себе дощовик і взувши гумові чоботи, вона пішла дати фору проклятій каруселі. Підперши її цеглою, жінка з полегшенням повертається в будинок, але вже біля дверей, знову пролунав скрип. Різко пригальмувала, та так, що мало не упала на мокрій плитці. Вона розвернулась, з готовністю висловити каруселі все що тяжіло на душі, та побачене більш ніж здивувало: бідолашна цегла стояла на місці, власне, як і джерело звуку.

 За спиною промайнув велетенський силует, стрибнувши у кущі. Холод дощу був не таким відчутним, як морозне та липке відчуття страху, що перетворило кров на рідкий лід, а дощ на краплі лави. Оглянувшись, жінка нікого не побачила.

- Що за чорт?

З огидним скрипом незрозумілого походження одночасно пролунав грім, небо спалахнуло, немов вогнем пекельним. Гуркіт вибухнув такої сили, що машини всього району обурливо завили сиренами. Прогриміло раз, потім другий, знову пішов яскравий спалах. На цей раз блискавка спалахнула не тільки в небі, а й за спиною жінки. Садовий ліхтар засяяв останніми частинками світла.