Золотий ключик

 Із кухні линула негучна чоловіча розмова, у грубці тріскотів вогонь, знадвору доносилось мекання і передзвін великої отари овець. Тіна згадала, що в Києві вона зазвичай чула тільки вічний шум машин і навіть до цього звикла. Дівчина подумала, що й Назар, напевно, вже не помічає, як гучно в нього біля хати. Вона потягнулась і встала з крісла. Не зважаючи на те, що в Тіни затерп поперек і заніміла нога від сну не на ортопедичному матраці, однак вона почувалась напрочуд бадьорою та сповненою сил. Дівчина пішла на голоси, однак перед тим, як зайти у кухню, спинилась. Тон розмови їй видався досить приватним і Тіна завагалась, чи варто її переривати:

— Чому я маю возитися з вівцями, коли у країні війна? — пролунав хлопчачий голос.

— Бо тобі лише виповнилось сімнадцять і я твій опікун. Моє господарство – твоє господарство. Повір, з вівцями набагато приємніше мати справу, ніж з тим, у що ти так хочеш вв'язатись.

— Ти мене використовуєш у своїх цілях!

— Федю, вівчарство – це родинна справа. Про що ти говориш? Я маю роботу, на якій ставлю собі цілі і завдання, то інше. А отара і вовна – наша спадщина і традиція, що допоможе тобі краще зрозуміти життя.

— Я не хочу розуміти життя, я хочу на вишкіл і бути воїном, як мій батько.

— Ну тоді сприймай це просто, як обов’язок до повноліття.

 У Тіни почали мерзнути ноги на холодній кам’яній підлозі у коридорі, тож вона відкашлялась, почекала кілька секунд і зайшла у кухню.

— Добрий ранок! Я вже збиралась йти додому, та вирішила привітатись і подякувати перед тим.

— Прошу сідай, поснідай з нами, — запропонував Назар. Тіна поглянула на апетитний омлет з бринзою та зеленню і, не довго вагаючись, приєдналась до столу. Щойно вона сіла, Федько різко підскочив зі свого місця, брязкнувши тарілкою.

— Я вже закінчив, — сказав хлопець і направився до дверей, однак зупинився на порозі. — А ви як з Києва добирались? — неочікувано Федько звернувся до Тіни.

— Потягом.

— До Івано-Франківська чи Тернополя їхали?

— До Івано-Франківська.

— Ясно, — і Федько пішов.

— Що це з ним? — стурбовано запитала Тіна у Назара.

— Не звертай уваги, перехідний вік. Ми зазвичай добре ладнаємо, однак останнім часом в нього загострення фази «не хочу, не буду».

 Після сніданку Назар почав збиратись: складати обід, чистити куртку і чоботи, перекладати з робочого столу у вітальні в папку якісь папери.

— Ти кудись їдеш?

— Так, у центр села, на роботу, — коротко відповів чоловік без зайвих пояснень.

— Не думала, що у вівчаря може бути ще якась робота, — Тіна промовила в слух свої думки, однак Назар не зреагував. — А можеш мене підвезти, будь ласка? Авто лишилось біля підйомників, а мені за пів години потрібно бути у магазині.

 Назар завагався, однак з рештою погодився. Тіна швиденько підтерла розмазану під очима туш, намастила бальзамом губи, зачесала волосся і кілька хвилин потримала ополіскувач у роті, щоб бути максимально свіжою. Однак вигляд у дівчини був все одно пом’ятий, не зважаючи на те, що вона виспалась. З віком твоє обличчя стає дуже говірким: воно залюбки демонструє всьому світу, як ти провела вчорашній вечір, що пила і їла, ба навіть, на якій щоці заснула. Погода була хоч і сонячна, проте досі морозна, тому Тіна надягнула підготовлене для неї Назаром різнобарвне пончо і пішла до авто.

— Ти дуже гарна, — сказав чоловік, побачивши свою пасажирку. Тіна знітилась і почервоніла. «Чи він кепкує з мене? Чи залицяється? А може все разом?». Вони їхали мовчки залитою ранковим сонцем вузькою дорогою. Тіна згадувала Сашка. «Цікаво, чи думає він про мене? Шкода, що ми навіть не обмінялись телефонами, а може це й на краще». Тіна закрила очі і намагалась закарбувати у пам’яті риси обличчя юнака. «Не розумію, що це було. Я ніколи в житті так не захоплювалась кимось». Схожі відчуття їй дарувало лише її перше кохання, однак це було так давно, що їх відбиток на серці дівчини був вже майже стертий. Після того, Тіна намагалась обирати собі партнерів керуючись розумом. Вона уважно аналізувала стиль життя людини, його бачення майбутнього, сумісність їхніх темпераментів та багато інших показників. Останні кілька років вимоги до потенційної пари стали такими високими, що Тіна навіть і не починала ні з ким зустрічатись. «Невже я через свою вибірковість геть здичавіла і тепер кидаюсь на всіх підряд? Але ні, Сашко класний, однак добре, що ми не зайшли занадто далеко». За цими роздумами, Тіна не помітила, як вони під’їхали прямісінько до магазину «Лоренс». Біля нього вже була метушня: один чоловік мив вивіску, встановлену на вихідних, ще троє виймали з рам побиті вікна. Окрема робоча бригада працювала всередині, ремонтуючи підлогу та почорнілі стіни. На невеличкій газелі поряд вже виблискували нові вітрини. Недалеко звідти стояв Ігор і розмовляв із якимось чоловіком років шістдесяти у діловому костюмі і пальто. Коли Ігор побачив, як Тіна виходить з машини Назара, намагаючись це зробити максимально непомітно, він схрестив руки на грудях і зітхнув. Його роздратувало її спізнення, дурнувате пончо і те, що вона чомусь приїхала з іншим чоловіком, однак Ігор промовчав.

— Тіно, познайомся, це голова Поляницької сільської громади – Степан Олегович. Все, що ти бачиш навколо, – відбувається під його ретельним наглядом і патронажем.

 Тіна уважно поглянула на чоловіка, якого їй представили. Він був добре і зі смаком вдягнений, мав ідеальну зачіску та стильні брендові окуляри. Дівчина зовсім не так собі уявляла сільського голову. «Ти мислиш стереотипно» – подумки насварила себе дівчина.

— Дуже приємно познайомитись, Тіна, — вона потисла руку Степану Олеговичу і ввічливо усміхнулась.

— Я бачу, ти теж хочеш когось нам відрекомендувати? — запитав дівчину Ігор, холодно глянувши на Назара, який непомітно підступив до компанії.

— Я? А! Це Назар. Він вівчар з краю села і має роботу в центрі.

 Однак Назару явно не сподобалась така презентація, тому він взяв ініціативу у свої руки.