Дуель

 На годиннику була третя сорок ночі, коли задзвонив будильник. Тіна одразу прокинулась і встала з ліжка. На стільці вже лежав підготовлений з вечора одяг і розряджена стара мисливська рушниця, яку Тіна напередодні зняла зі стіни на горищі. «Ну тепер побачимо, чи вдасться тобі мене проігнорувати». Тіна посміхнулась у передчутті солодкої помсти за дві недоспані ночі. Такою бадьорою до світанку вона бувала лише тоді, коли мусила рано прокидатись, щоб не спізнитись на літак у далекі теплі країни.  План був наступний: перестріти пастуха та суворо заборонити водити отару через її двір, інакше на нього чекають неприємності. Рушницю Тіна накинула на плече для переконливості. Дівчина тихенько прокралась у вітальню, щоб не розбудити Вероніку і Бонбона, вступила у гумові чоботи і вийшла на двір. На ґанку у засідці довго сидіти не довелось, десь здалеку почали долинати знайомі звуки не однієї сотні дзвоників та гавкіт собак. Тіна видихнула та вирішила йти на зустріч отарі, щоб одразу їх розвернути і не дати розбудити хоча б Вероніку. У присмерку одна самотня постать із рушницею хоробро крокувала на зустріч величезній орді. Підійшовши ближче, Тіна розгледіла постать кремезного чоловіка на чолі отари, а з ним поряд бадьоро тупотів якийсь хлопчина-підліток.

— Гей! Розвертайтесь, ви не підете через мій двір! — крикнула Тіна, хоча ще була досить далеко до її дому. Однак дівчина вирішила дати пастухам фору, щоб у них був час зробити необхідний маневр. Проте отара йшла прямо, нічого не змінилось. «Вони що, глухі?» – роздратувалась дівчина і продовжила йти вперед. — Я не дозволяю вам вести овець через мій двір! Це приватна власність, а я її орендую, — знову ніякої реакції. Тіна вже почала втрачати терпець і побігла на зустріч пастухам, однак раптом застигла на місці.

— Назар? — нарешті Тіна зрозуміла, хто виявився «овечим бароном».

— Добрий ранок! — спокійно відповів чоловік.

— Та який ранок, на дворі ніч!

— А це мій племінник Федько, він іноді допомагає з отарою, — здавалося, що Назар зовсім не помічав роздратування Тіни.

— Хіба не чули? Я кричала, щоб ви розвертали своїх овець і вели іншим шляхом. Я забороняю йти через мій двір.

 Назар зупинився і насупив брови, а тоді сказав:

— Мій дідо водив сюдою овець, мій батько водив сюдою овець і я буду водити, бо це найбезпечніший шлях у низовину для такої великої отари.

 Тіна спинилась і схопила Назара за рукав куртки.

— Я багато працюю, а ваші вівці не дають мені спати, — Тіна примуружилась і глянула на Назара своїм найсуворішим поглядом. — Це приватна власність, я забороняю йти тудою, інакше пожалкуєте.

— Дядьку, вона якась навіжена, — з острахом прошепотів Федько. Підлітка Тіні вдалося налякати, однак не Назара. Чоловік різко відсмикнув руку, за яку його тримала Тіна. Дівчина втратила рівновагу і з криком «Звертайте в сторону!» позадкувала назад та перечепилась через одну з овець, яких невпинно гнали вперед собаки. Ноги дівчини задерлись вверх, вона ще встигла крикнути «Геть із двору!» і бухнулась сідницями прямісінько у багнюку. Пролунав гучний вибух. Він був такої сили і так близько, що у Тіни задзвеніло у вухах. Вона б ніколи не повірила, що та голосно може вистрілити звичайна рушниця. Однак Тіна поглянула на свою зброю і зрозуміла, що може, якщо в неї розірве дуло. Федько з криками «Дядьку, тікай!» прожогом побіг у сторону села. Назар повернувся, подивився на Тіну злегка насупивши брови і пішов собі далі. А дівчина так і сиділа на землі та спостерігала, як її з усіх сторін обходять вівці, а потім, як отара спокійно перетинає двір та прямує в низ до річки. «Який жах, тепер він подумає, що я навіжена, яка стріляє у людей!». Тіна ще довго сиділа непорушно, обдумуючи, як так вийшло. Вчора, коли дівчина зняла рушницю зі стіни, то вирішила перевірити, чи вона має заряд. Вона націлила дуло у відкрите вікно і натиснула курок кілька разів, однак постріл не відбувся. «Якого біса! Старий ржавий шматок заліза». Тіна схопила рушницю і замахнулась, щоб із розпачу кинути її на землю, однак побоялась нового вибуху. Тому дівчина просто пішла додому, всю дорогу лаючи себе за необачність.

— Хтось стріляв! Ти ціла? — пошкутильгала на милицях до Тіни Вероніка, щойно та зайшла в хату.

— Це я стріляла.

— Що трапилось?

— Не питай, — Тіна кинула чоботи і рушницю на порозі, пішла у свою кімнату і закрилась. Там дівчина зняла брудний одяг, залізла під ковдру і завмерла. «Що їй тепер робити? На неї всі дивитимуться, як на вбивцю!». Тіна згадала своє дитинство. Вона виросла у невеличкому селі в Житомирській області, її батьки були звичайними робочими людьми: батько працював трактористом, а мати – вчителькою. Дівчинка вчилась на відмінно з молодших класів і до кінця школи, і єдина з усіх однолітків вступила у вищий навчальний заклад на бюджет. Все дитинство вона була змушена себе відстоювати, оскільки інші діти її дражнили «заучкою» і звинувачували у тому, що всі оцінки їй ставлять «по блату», бо мама працює у школі. Не один раз їй доводилось навіть захищатись фізично, а згодом дівчинка збагнула, що найкращий захист – вдарити першою і дуже сильно. Коли Тіна поїхала навчатись у столицю, то зрозуміла, що її нове оточення живе геть за іншими правилами: з усіма потрібно домовлятись, агресією нічого не досягти. Взаємоповага і дипломатія – ось основний ключ до вирішення конфліктів. То чому ж зараз, вже розмінявши третій десяток, вона знову перетворилась на ту маленьку налякану дівчинку, яка кидається у бійку першою? Тіна висунула голову з-під ковдри і знову задивилась у вікно на білі верхівки гір. Її це дуже заспокоювало. «Вони стоять тут тисячі років і спостерігають за людьми, за нашою метушнею і пристрастями. Дивляться собі непорушно і замислено. От би й мені набратися того спокою і не спалахувати, як сірник, від найменшої іскринки». Тіна відчувала, як шалено калатається її серце і намагалася дихати повільно і рівно. Останні дні вона була в сильному стресі через переїзд та дрібні негаразди на роботі та вдома. Тіна перестала контролювати себе, однак всі цілі та неушкоджені і це вже добре. Вона ще може владнати ситуацію. Глибокий вдих та видих. «Я завтра піду до Назара і все поясню. Він зрозуміє, має зрозуміти. Я бачила в його очах спокій цих гір». Тіна пролежала в ліжку ще приблизно годину, потім вийшла до подруги у вітальню і взялась готувати сніданок так, ніби нічого і не сталось.