Колесо життя

 Приблизно о четвертій ранку наступного дня Тіна прокинулась від гучного бекання сотень овець прямісінько під вікнами будинку. Дівчина визирнула у вікно, та в присмерку змогла розгледіти лишень нескінченний потік світлих спин, що спускався з гори у низовину через її двір. До кожної вівці був прилаштований пастуший дзвоник і всі вони калатали водночас. Також безперестанку гавкали пси-погоничі. Відчуття було таке, ніби хтось ввімкнув надпотужний будильник. У Тіни зацокотіли зуби, будинок добряче охолов за ніч. Дівчина стрибнула назад у ліжко і з головою накрилася ковдрою. А отара овець все йшла і йшла, тож Тіна примостила подушку собі на голову, щоб приглушити цю нічну метушню та спробувати ще хоч трохи подрімати. Все дарма: шум і холод, який діставав навіть під ковдрою, не дали дівчині розслабитись. Тіна почула, як у вітальні увімкнувся телевізор, а Бонбон почав шкрябатись у двері.

— Тебе теж розбудили ці кляті вівці? — Тіна, закутавшись у ковдру, вийшла до подруги.

— Ага, це якийсь жах, сподіваюсь так буде не кожного дня. Завариш кави?

— Спершу треба трохи зігрітись, — виявилося, що розпалити вогонь не так вже й легко, як здавалося зі сторони. Дівчатам навіть довелось погуглити, чому товсті сухі дрова не хочуть займатись з першого разу. Виявляється, у викладанні вогнища, як і в багатьох інших «простих» речах, є своя технологія: спочатку папір, потім тоненькі палички, потім більші, а коли розгориться – можна і дров підкинути. Тіна десь годину мудохалась біля каміна, аж поки він не почав давати тепло. Дівчата так змерзли, що майже не розмовляли, тільки цокотіли зубами. За ранковою кавою Тіна нарешті розслабилась і розповіла подрузі про своє вчорашнє побачення, не оминаючи деталей. На завершення вона додала:

— Мені з ним весело і цікаво, він дуже привабливий і все таке, однак…

— Це погано, якщо після першого побачення виникає якесь «однак». Розповідай, що трапилось.

— Та нічого особливого, просто в мене постійне відчуття, ніби я до нього не дотягую. Я не еталонна красуня, не спортсменка, не така заможна, як він. Я абсолютно звичайна середньостатистична жінка. Це якось дивно, ми знайомі багато років, однак саме зараз він звернув на мене увагу? Чому?

— Просто подорослішав і почав розбиратись у жінках, — логічно підсумувала Вероніка, а потім її очі засвітились від чудової здогадки. — А можливо, він вже хоче серйозні стосунки та відчуває, що час шукати дружину. Кажуть, ніби гуляють з одними, а одружуються з іншими. Ти просто та, на кому одружуються!

— Не мели дурниць! Та, на кому одружуються, не була б самотня в тридцять два роки.

— Ну то й що! Для Європи це давно нормальний вік для першого шлюбу. Спочатку навчання, кар’єра, нерухомість, а потім – заміж. У тебе все за сценарієм.

 Тіна відмахнулась, хоча роздуми Вероніки її дуже потішили і заспокоїли.

— Які в нас на сьогодні плани?

— Ти відпочиваєш та зрощуєш свої кістки, а я – працюю. Вчора надіслали перелік обладнання та вмеблювання для магазину, необхідно все обрати і замовити. Далі – розмістити оголошення про пошук співробітників. Ми ще не спускались в підвал магазину, а там буде склад і адміністраторська, треба перевірити, чи готове приміщення. Ще хочу обійти сусідні магазини, розвідати обстановку, бо вчора трапилось дещо неприємне.

— Що може бути неприємнішим за це? — Вероніка постукала по гіпсі.

— В магазині побили три вікна. Треба дізнатись, коли їх замінять, на якому етапі розслідування. Я впевнена, що це не просто хуліганство, це – конкуренція. Комерційне приміщення нашого магазину найкраще у Буковелі. Леонід Сильвестрович якось обмовився, що ледь вибив довгостроковий договір оренди. Потрібно бути дуже обачними, якщо ситуація повториться, ми не встигнемо відкритись вчасно. Це потягне за собою величезні збитки і кінець для моєї кар’єри в «Роженський і партнери».

— Не перебільшуй, Тіно.

— Я не перебільшую, а реально дивлюсь на речі. Ти просто не знаєш ціну оренди і скільки грошей вже вкладено в цей проєкт, а головне: які від нього очікування. 

— Зрозуміло, давай вже снідати, бо такі серйозні розмови на голодний шлунок викликають в мене головний біль.

 Тіна нашвидкуруч підсмажила яєшню з беконом, нарізала авокадо та намастила тости маслом. У каміні затишно потріскував вогонь, а перші промені сонця пробивались у кімнату крізь ажурні фіранки. Надворі з даху тихенько накрапала вода. Будинок швидко наповнився теплом і, здавалося, турботливо обіймав дівчат своїм затишком. За сніданком Тіна уважно розглядала нові й нові деталі кімнати. Ні, простір не був захаращеним, все була зроблено з любов’ю. Кожна подушка, кожна картина на стіні, кожен підсвічник і вазон перебували на своєму місці. 

 Приблизно о дев'ятій ранку у двері постукали. Тіна побігла відчиняти, сподіваючись побачити на порозі Ігоря, однак там стояла усміхнена приземкувата жіночка.

— Доброго раночку! Я Таня, сьогодні четвер!

— Доброго ранку! Я Тіна, дуже приємно! Сьогодні четвер? Це якесь місцеве привітання? Проходьте, будь ласка.

 Таня так дзвінко залилась сміхом, що навіть дрібні кучерики на її голові затрусились у такт.

— Ой дитинко, розважила стару! Щочетверга я, або моя молодша сестра, тут прибираємо.

 Тіна спочатку розгубилась, а потім згадала, що Ігор їй про щось таке казав.

— Чудово, ми саме збирались їхати у справах, тож не будемо Вам заважати, — Тіна схилилась над кухонним столом і написала на папірчику свій номер телефону. — Ось, тримайте! Дзвоніть будь-якої миті, якщо щось знадобиться. Пса можна залишити?

— Так, можу навіть вивести його на прогулянку, люблю собак. До зустрічі!

 Вероніка вже трохи звикла до милиць і, з їхньою допомогою та підтримкою Тіни, сяк-так дісталась до позашляховика. Сонце припікало занадто сильно, як для початку лютого, машина час від часу грузла у багнюці. Однак дівчата все ж таки доїхали до центру села і припаркувались біля магазину.