Одне розбите серце

 Ранок у потязі почався зі споглядання засніжених пейзажів Івано-Франківщини та масажування обличчя пляшкою з холодною водою. Єдиним, що зараз турбувало Тіну, були її жахливі набряки, які супроводжували кожнісіньку довготривалу подорож. Дівчина намагалась хоч якось покращити становище, поки не прокинувся Ігор. Та в якийсь момент вона спинилась: «Не хочу зараз терти своє обличчя, а хочу спокійно пити каву і дивитись у вікно. То чому я це роблю?». Тіна знала відповідь, але боялась промовити її бодай у думках. «Добре, напевно, він мені дуже подобається і я хочу сподобатись йому, та відчуваю, що недостатньо… Хм, недостатньо яка? Гарна? Розумна? Крута? Смішна? Прикольна? Напевно, все разом. Ну то хай іде до біса! Теж мені принц». Тіна пирхнула і докірливо глянула на Ігоря, який спав і навіть не підозрював, які баталії ведуться у неї в голові. Тіна рішуче відклала пляшку, поправила ковдру на Бонбончиковій спині, який також ще міцно спав, та вирушила на пошуки провідниці.

 До прибуття ще лишалось три години, Тіна стояла закутана в ковдру у прохолодному коридорі вагона, пила повиту парою каву 3-в-1 та дивилась у величезні вікна, намагаючись нічого не пропустити. Вона любила потяги, а особливо їх ритмічний стукіт, який заспокоював та навіював спогади про дитинство і подорожі з батьками на канікулах. Дівчина ніколи не відвідувала психологів, бо спілкування їй вистачало і в повсякденному житті, однак прочитала безліч книжок на тему щастя. В багатьох з них радили вміти насолоджуватись моментом тут і зараз. Тіні доводилось свідомо докладати зусиль, щоб це зробити, настільки її мозок не звик до такої екзотики. Іноді ці зусилля виявлялись марними, однак саме тепер, здається, дещо вдавалось.

 У своєму купе Тіна почула якусь підозрілу метушню і гавкіт. Вона відкрила двері та побачила, як Ігор зі скуйовдженим волоссям стоїть у проході, тримаючи в одній руці Бонбона, який нестримно брикається, а в інший – Тінин телефон.

— Тобі дзвонили разів зо три! Я прокинувся і встав, щоб визирнути в коридор, ненароком розбудив Бонбона, він впав із ліжка і почав вити, довелося взяти на руки. Мені здається, судячи із запаху, що йому час у туалет. Що робити?

— Заспокойся, давай його сюди, в мене є спеціальна пелюшка, зараз спробуємо її підмостити так, щоб малий зміг зробити свої справи, — поки Тіна шукала речі Бонбона у своїй сумці, знову задзвонив телефон. Це була Вероніка.

— Тіно! Ну нарешті! В мене катастрофа, Тіно. Якби я могла повіситись, я б повісилась. Просто повна безпросвітна дупа, — і Тіна почула у слухавку гучне ридання подруги.

— Що сталося? Не лякай мене так! Кажи!

— Я…я зламала вчора ногу, — знову сльози і схлипування. — Але це не найгірше.

— О господи! Що може бути гірше цього? 

— Він пішов! Вчора ввечері все було добре, я думала Мишко про мене піклуватиметься і це буде навіть романтично, але я прокинулась, а його немааа, — Вероніці кожне слово давалося з трудом. — Це така підстава! Речей нема, записки нема, нічого. Просто змився. Що мені робити?

— Жесть! А що ти вже можеш вдіяти?

— Нічогооо! Я навіть з ліжка без допомоги встати не можу. Мені вчора ввечері наклали гіпс, але досі болить нога і спина від забою. Просто сиджу на ліжку, — від нової хвилі жалості до себе у Вероніки затремтів голос. — Хочу їсти і пити, а нікому навіть принести. Я в повній дупі, Тіно!

— Викликай рум-сервіс! Я буду в Буковелі аж за чотири години, не раніше.

— Я навіть не знаю, чи цей вишкребок заплатив за готель. Може я зараз викличу той сервіс, а мене виселять. Викинуть на вулицю!

— Не виселять, не переживай, якщо не заплатив, я закину. Заспокойся і дихай, замов собі щось смачненьке. Скоро побачимось, все буде добре!

— Гаразд, — судячи з голосу, нового вибуху плачу не передбачалось.

— Люба, мені треба допомогти Бонбону сходити в туалет, — Тіна все ще метушливо шукала в багажі поглинаючі пелюшки для пса. — О! Вже не треба, — дівчина зітхнула. — Битву програно. Вероніко, скинь локацію, я з потяга одразу до тебе! Бувай!

 Тіна з Ігорем почали швиденько прибирати за Бонбоном, поки не засмерділося все купе. Чоловік ще й досі був розкуйовджени і пом’ятим після сну, не встиг зробити навіть ковтка води, однак одразу після миття підлоги вологими серветками, не втримався і запитав:

— Розкажеш, що там трапилось?

— Та ти ж все чув!

— Чув, але не все розібрав. Я прибираю за твоєю собакою, тож вимагаю подробиць.

 Цей аргумент Тіні не було чим перекрити і вона переповіла Ігорю ще раз всю розмову, а також коротко пояснила, хто така Вероніка та звідки в її житті взявся той Мишко.

— Не розумію, він видавався таким милим та інтелігентним. З хорошої родини, не має шкідливих звичок, катається верхи і професійно грає у шахи. Працює на стабільній роботі, в компанії батька, навіть не матюкається, уявляєш. Колекціонує чаї та ходить в театр. Вероніка називала його  жартома «пенсіонером», настільки він був надійним і передбачуваним. І от тобі на!

— Ми дивимось на ситуацію тільки очима твоєї подруги, щоб засудити людину цього недостатньо. Можливо цей Михайло мав у житті якісь непереборні обставини, про які нам не відомо. Хто зна?

— Ти що, виправдовуєш цього негідника? Ну звісно, у тебе з ним багато спільного.

— Ти не можеш так казати, бо не знаєш добре ні мене, ні його.

— В мене добре розвинена інтуїція!

— Або добре укріплені упередження!

— Таку поведінку не можна виправдовувати і крапка.

 Після цих слів Ігор вже не продовжував дискусію, а зайнявся своїм зовнішнім виглядом і зробив імпровізований сніданок, поділившись з Тіною млинцями з м'яким сиром та печивом з ошатної жерстяної коробочки. Він був дуже милим і турботливим. А коли чоловік самостійно знайшов у Івано-Франківську і замовив візок та милиці для Вероніки, Тіна знову почала відчувати докори сумління за те, що була з ним грубою і, можливо, упередженою. На вокзалі їх забрав чорний вимитий до блиску мерседес S-класу. Всередині грала приємна музика, пахло шкіряним салоном та легкими парфумами, які зазвичай розпилюють у п'ятизіркових готелях. Для Бонбончика було підготовлено спеціально обладнане місце: підстилка з бортиками і короткий повідець, який заміняв пасок безпеки. Тіна спостерігала, як за вікном інші туристи штовхаються в черзі на автобус, а більш таланні трамбують свої валізи в багажники переповнених бусів, які прислали готелі для трансферу. Ще вчора вона була б серед тих людей і не відчувала б ніякого дискомфорту, однак тепер до неї ставились, як до справжньої ділової леді і дівчині це подобалось. «Як потім злізти з цієї голки комфорту? Та може й не доведеться». Тіну не влаштували власні нерішучі думки. «Я зроблю все необхідне для того, щоб не довелося. Ось це вже краще!» посміхнулась сама до себе дівчина.