5 Розділ — Фінал

І щойно слова злетіли з її вуст, сестри так і залишились стояти — зі зморщеними лицями та косими поглядами.

А Мефісто впав на землю й закричав — голос його зірвався з хрипу в крик, що розлетівся лісом, мов зойк розбитої душі. Хвіст його пухнастий щез у клубах туману, вовчі вуха розчинились, а хижі очі, що палали в темряві, розтанули, наче ніч перед світанком. Ікла зникли, обличчя змінилось, він став тим, ким був колись, до того, я сам не відповів на загадку лиховісної душі і перетворився на Крадія душ.

Він підвівся — не як звір, не як демон, не як крадій душ, а як людина. Згадав, ким був до того, як усе почалося. Згадав навіть ім’я, яке давно стерлось із пам’яті світів.

Та не було вже тих часів, і не лишилось жодної душі, що могла б назвати його справжнім ім’ям.

Відтоді Тайра та Мефісто стали жити разом, охороняючи ліс і дбаючи про всі його створіння — від найменшої комашки до найстаршого дерева. Колись лихий, він навчився бачити красу у простому: у ранковій росі, у сміху білки, у подихах вітру між гіллям.

Добре серце Тайри змогло перемогти його чари, змусивши згадати, як це знову бути людиною.

Та сестри... Сестри так і не змогли пробачити. Жили відлюдькувато у своїх схованках — одна на пагорбі, інша між корінням старого клена. Образа ще тліла в їхніх серцях, мов жар під попелом, не дозволяючи їм ступити поріг оселі Тайри. Вони бачили її з вікон, чули її спів — і кожен звук обпікав спогадами.

Бо не знали сестри, що важливою була лише одна відповідь на загадку — відповідь їхньої молодшої сестри. Тайра вгадала істину, і чари спали не лише з неї та Мефісто, а й з усіх сестер. Та серця їхні залишилися замкненими. Вони і далі жили так, ніби прокляття все ще тяжіло над ними.

Озеро мовчки намагалося підказати Офелії, що її краса повернулась — обличчя знову світилось юністю, волосся тріпотіло золотом у променях сонця. Та вона не вірила й далі бачила у воді зморщену стару. Білочка знову й знову поверталась до Ліри, стрибаючи довкола з надією, що та простягне долоню. Але Ліра лише відмахувалась, згорбившись сильніше, хоч уже не мала жодного горба — лише тінь прокляття, яке не відпускала.

Тайра часто навідувалася до кожної з них, лишаючи під дверима маленькі дари: старшій — віночки з її улюблених квітів, середній — пучечки рідкісних трав, принесених із найдальшого кінця лісу. Але серця сестер залишалися зачиненими.

І Мефісто приходив теж. Тепер уже не хижак, не тінь — а чоловік із гіркими очима того, хто нарешті збагнув, скільки болю встиг посіяти. Та все було марно. Бо найгірші чари — ті, що ми накладаємо на себе самі.

Вам сподобалося?

Буду дуже вдячна за ваш відгук і сердечко, яке підтримає моє натхнення ❤️