4 Розділ – Тайра

Молодша сестриця сиділа на балкончику свого будиночка, сплетеного з гілля та моху, й плела ковдру для лісових мешканців на зиму. В шовкову ковилу вплітала пухкий рогіз, а ще — деревій, щоб сни були солодкі й безтурботні. Її темне волосся переливалося на сонці сріблом блиску, ніби краплі роси гралися в ньому. А руки вправно й спокійно переплітали трав’яні коси, поки тиша лісова не розірвалась жалібним покликом:

— Поможіть... поможі-іть...

Голос був тремтячий, мов струна на вітру. Тайра підвела голову, спинила роботу — пучки трав впали їй до ніг. Вона встала, виглянула з балкона, з висоти свого дому, що над лісом стояв, та не побачила нічого, крім звичних лісових стежок і колихання гілля. А голос ставав сильнішим. Тепер уже не просто плач, а благання, хрипке й тривожне.

Вона вже хотіла було рушити, як з двох боків просто з хащі вийшли дві зігнуті постаті — стара та згорблена жінки з лахміттям замість шат. Обидві з піднятими руками, мов хотіли зупинити саму долю.

— Сестро! Сестрице, це ж я — Офелія! — кричала перша, простягаючи вузлуваті пальці. — Не слухай поклику! Не йди, бо згубить тебе зла сила, як і мене згубила! Вони вкрали мою красу, обманом, пасткою. Не йди, сестрице!

— Це я, Ліра! — надривалась інша, чий гачкуватий ніс ледь не торкався землі. — Я теж повірила — хотіла навчитися чарівництву, хотіла, щоб дерева заговорили до мене. А вийшло — стала пнем! Горб мій мов кора виріс на спині. Не слухай, не озивайся! Бо стане тебе менше, а тінь твоя згасне!

Тайра вжахнулась. Дивилась вниз, на старих карг, і не могла впізнати — та очі їхні світилися знайомим вогником, рідним.
Очима сестер.

Вона відступила, серце калатало, наче дзвін збудженого хору. І все ще десь у лісі лунав чужий, нелюдський голос:
— Поможі-і-іть...

Та може це змова якась, а її сестри спокійнісінько собі в своїх будиночках відпочивають. Підійшла до краєчка балкона та стала вдивлятись.

Довго придивлялась, не впізнаючи цих двох зморщених бабусь. Її серце мовило: «Не вір», але й сумнів чіплявся за нього, мов лопух за поділ.

— Якщо ви мої сестри… — промовила нарешті вона, дивлячись згори. — То скажіть, яку пісню мати співала нам перед сном?

Старі жінки перезирнулись. Потім Офелія прошепотіла, хоч і тряслись її вуста:

— Колисочку з мелісою… де про срібний дзвін...

І друга, вже Ліра, тихо підхопила, крізь сльози, крізь сором:

— ...що дзвенить в ночі, коли зорі шукають свій дім...

Тайра ахнула, серце її стислось. Вона впізнала ті голоси — хоча змінені, надломлені, та все ж свої.

— Що ж ви зробили? — прошепотіла вона. — Що вас такими зробило?

— Не ми… — промовила Офелія. — Лише повірили… в те, що не варто було…

— І заплатили, — додала Ліра. — Тепер ти остання. Не ходи з ним. Не дивись у його очі. І що б не обіцяв — не слухай.

Тайра стояла, мов зачарована. А в кронах старого дуба щось заворушилось — тихо, тривожно. Вона озирнулась… і застигла: він уже стояв за нею, ніби виріс із тіні, мовчки, з посмішкою, що холодила сильніше за нічну росу.
— Мефісто, — промовила вона рівно.

Він стояв, спершись об стіну, так наче в себе вдома.
— Знав я, що з тобою доведеться повозитись, — озвався він, а в голосі його вже скреготало роздратування. — Ледь не зачарувала. Відьма! Я ж одразу відчув — з тобою пастка з пораненим вовком не спрацює. Тож ось я тут, особисто.

Він повільно підійшов до краю балкона й глянув униз, через перила, з видом переможця.
— Вітаю вас, мої милі сестриці, — глузливо кинув донизу. — Не вберегли ви молодшу. Якби не ховались по своїх нірках, а прийшли одразу — може б і врятували її. А тепер… тепер усім вам доведеться доживати віку, як погнивші яблука, що самі з дерева не падають, але смаку вже не мають.

Плач сестер під балконом здійнявся до неба, і вітер поніс його лісом — сумною, розірваною піснею жалю.

— Хто ти? І навіщо це робиш? — запитала Тайра, зробивши крок назад. Її голос був твердим, хоч серце і калатало.

— Я? — Він ступив уперед, мов тінь, що не має ваги. — Я Крадій душ. І ти мені віддаси свою.

— Нізащо! — вигукнула вона, і її голос зазвучав, як дзвінкий меч проти темряви. — Не бачити тобі моєї душі, навіть у найчорнішу ніч.

— Та як же ж, — захрипів Мефісто, і усмішка його стала довга, мов тінь від сухого гілля. — Усі так кажуть. А потім самі тягнуть мені її, немов яблуко на срібному блюді. Бо кожен чогось прагне. Хтось — краси, хтось — сили, а хтось, — він стишив голос, нахилившись ближче, — просто бути кимось вартісним, дорогим для когось.

Тайра не відступала, хоч вітер здійнявся з-за дуба, і листя з тріском полетіло вгору, мов душі тих, кого вже спіймав.

— Я нічого в тебе не прошу. І не боюсь тебе. Ти сам боїшся. Бо душу не можна взяти силоміць, якщо вона не згодна.

Мефісто аж захитався від її слів. І на мить в його очах промайнув страх, а потім він голосно засміявся.

— Ти розумна, Тайро, і така … прекрасна. І тим краще буде смак перемоги.

Сестри знизу кричали, але Тайра стояла нерухомо. Її руки стискали поручні. А очі, ще ясні, мов небо після дощу, не мали ані краплі страху.

— Не діждешся… — прошепотіла вона. — Не діждешся…

Мефісто наблизився впритул, так близько, що його подих торкнувся щоки Тайри. Він схилився й зашепотів отрутою:
— Хочеш врятувати своїх сестриць від тієї жахливої долі?

Очі Тайри, досі сповнені відваги, на мить потьмяніли. В її погляді промайнула тінь сумніву, болю — та лише на мить.

— Я загадаю вам загадку, — продовжив Мефісто, облизуючи губи, мов звір перед кидком. — Відгадаєш — і твої сестри вільні. Помилишся — віддаси мені те, без чого душа твоя згасне, мов іскра в попелі.
Він наблизився ще ближче й прошепотів на саме вухо:
— Серце... Твоє серце я отримаю. Згода? Чи відмовишся? Полишиш сестер у біді?

Тайра підняла очі. Її погляд уперся в Мефісто — пронизливий, твердий, мов світло, що пробиває морок. Вона мовчала, але в ній щось змінювалось.