3 Розділ — Мефісто

Лиходій підкрадався до старого дуба, що сягав у небо, наче тримав хмари за гілки. Він ішов обережно, між кущем дикої шипшини та бузини, які шепотіли одне одному, та не сміли його зупинити. Мефісто — так він сам себе називав. Бо справжнього імені давно не пам’ятав. Забулося, змилося, загубилось між зрадою, темрявою і далекими іменами тих, кого він колись знав.

Мефісто — хижак у подобі чоловіка, вовк у мантії красномовства, що вкриває кістки.

Він знав: до наймолодшої не підійдеш так просто. Тайра була інакша. Вона — мов крапля роси на павутинні між світом людським і тваринним. Чула більше, ніж бачила, і бачила більше, ніж йому хотілось би. Її не звабити словами. Не купити обіцянками. Вона могла б почути навіть його справжній голос, той, що виє вночі, коли всі інші голоси мовчать.

Тому — хитрість.

"Лисиця… Лисиця потрапить у капкан", — вирішив він, з ледь помітною усмішкою, що оголила вузькі ікла.
А він — мовляв, просто вовк. Бідолашний, поранений. Саме в той момент, коли юна захисниця лісу визирне зі свого гнізда.

Так, він знову стане вовком. Хоч не хотілось.
Капкан не для нього. Біль — не його улюблена страва. Але що поробиш… Тайра мусить згубитись. Бо без неї його давнє прокляття — не здійсниться.

Нічого не вдієш, що тут робить,

Мусив він і цю сестру згубить.

Хай тільки скаже своє завітне "ТАК"

І душі сестер він заховає навік.

І так, що жодна істота не знайде,

Бо хоч і купує, та ніколи не платить.

Найцінніше в кожної він відбере,

І найславетніше в неї вкраде.

Він обійшов її дім, що звався дубом, і на мить спинився в задумі.

«А якщо остання сестра не піддасться моїм чарам, — подумав Мефісто, — то згину я сам у тенетах власної темряви. Не можна дати їй шанс… Але, що коли вона згубить себе сама? Серце її настільки милосердне, що, можливо, і не знадобиться зваблювати.»

І тут очі його її побачили.

Вона вийшла на балкон, оповитий гіллям, що росло просто з серця дуба. Тайра. Струнка, мов лілея між дикими травами. Тиха — але в тиші тій сила. Очі її ловили сонце між листям, губи шепотіли щось до зелені. Справжня — без прикрас і штучного блиску. Ні пихи, ні фальші.

"Куди там Офелії… — майнула думка. — Тайра… інша."

Замилувався Мефісто. І на мить забув, навіщо прийшов.
Зло всередині нього наштовхнулось на мовчазну світлість її погляду, і зупинилось, як вода перед прірвою.

Він стояв між бузиною і корінням, що дихало в нього під ногами, і не рушив. Лише слухав, як вона шепоче листю.

"Нічого не станеться," — подумав він. "Відкладу лиш на день. Спостерігатиму. Я ж мушу знати її краще, щоб обхитрити напевно. Без промаху."

Та коли Тайра покинула свій прихисток — почула: десь у заростях, де родючі поля зустрічаються з диким лісом, благально скиглило зранене дитинча козулі. Без вагань побігла стежкою — легко, мов тінь птаха, що торкається трави крилами.

Мефісто ж зволікав.

Він не перетнув їй дороги. А мав би прикинутись якимось жалісливим старцем чи пораненою твариною.

Та не обернувся звіром, не посіяв пастку. Лише заховався в гущавині черемхи, глибоко в листі, і спостерігав.

І бачив: як її руки — м’які, цілющі — обережно звільняли маля з тенет. Як прикладала до зраненої ніжки листя, стискаючи його так, що воно пускало лікувальний сік. Як пошепки щось казала, стишуючи страх у звірячому серці.

А потім — мати-козуля.

Схилилась перед нею. Не з остраху — з вдячності. Торкнулась носом землі біля її ніг. Мов визнавала у ній не просто людину, а частину лісу, кров його, голос.

І Мефісто мовчав.
Серце його, давно спустошене і захололе, стислося від чогось незрозумілого.
Він мав зваблювати. А лиш споглядав.
І вперше… не міг зрозуміти, що сильніше: бажання згубити — чи бажання просто дивитись.

І Мефісто стояв, як вкопаний.
Дивився — і не дихав.
Дивився — і забував, навіщо тут.

А потім Тайра раптово ступила просто повз нього. Стежка вела так близько, що його плащ шарпнуло листям. Вона ойкнула, підвела очі… і усміхнулась.
— Добрий день, — мовила тихо, але щиро, мов до знайомого.

Він озирнувся, нікого не побачив.

І тільки тоді він збагнув: вона його привітала. До нього промовляла.

"Ой лишенько. Вона дивиться на мене. І привіталась. Як так? І… що тепер робити?"

Бо саме в ту мить, коли ліс мав стати пасткою, серце його, якого, здавалося, вже не було, стислося… вперше за століття.

— Вітаю, панно! — витяг нарешті з горла Мефісто, ніби ковтнув гілку шипшини.

— Не панна я. Звуть мене Тайра, — озвалась дівчина й легенько нахилила голову. — Живу он там, на найвищому дубі. А вас тут я не бачила раніше. Ви, певно, не місцевий?

Її очі ясно ковзнули, спокійно — й одразу зачепили мого хвоста, який, мов зрадлива папороть у літню бурю, крутився глузливо з боку в бік. Я закам’янів, а хвіст — ні. Той і далі танцював, мов не чув, що його викрили.

— Ні, не місцевий. Недавно тут, — відкашлявся він. — Ліс ваш знаний, багато про нього чув…

— О, то, може, і про моїх сестер щось чули? — мовила вона, щиро зацікавлено. — Я можу вас із ними познайомити, як хочете, та й з усім лісом.

— Ні, ні з вдячністю відмовлюсь.

І він подумав: «Та яка ж вона довірлива… Щира, відкрита — аж світиться. Її б на раз-два обхитрувати. А я, дурень, ще вагався, що буде важко. От дівчина — знайде собі ще біди по дорозі…»

— Вас провести до дому? — випалив він, бо справді подумав: "Ще й справді десь втрапить у халепу. А так… я поруч. Усе під контролем. Ну майже."

— О, я така вдячна. Будь ласка, складіть мені компанію на милість, — мовила Тайра, щиро й тепло.

І вони рушили лісом.

Повз розбишак-бурундуків, що змагались за жолудь під дубом; повз їжачків, що визирали з берлог, вистелених мохом і гілочками; повз гнізда, де ще парував медовий пилок.
А поруч із усім цим — вони. Вона, що несла сонце в голосі. І він, що тягнув за собою тінь.