2 Розділ – Ліра

Середня сестриця сиділа біля свого будиночка, що, мов нірка, був обплетений старим корінням. З одного боку коріння поросло м’яким мохом, і в тіні там завжди було прохолодно, навіть у спеку.

Ліра перекладала звіробій з мелісою та ромашкою, розділяючи на окремі жмуточки, щоб розвісити їх на гілках, подалі від прямих сонячних променів. Її пальці працювали уважно, зосереджено, з тією лагідною обережністю, з якою доторкаються до живого.

Раптом білочка зістрибнула з гілки й опинилась у неї на плечі. Ліра не злякалась — навпаки, ніжно провела пальчиками по її спинці.

— О, чарівниця! Яке щастя зустріти фею лісну серед звір’я дикого! — пролунав раптом голос.

Ліра стрепенулась. Трави вислизнули з рук, розсипались. Вона миттю схопилася й забігла до будиночка, щільно зачинивши двері.

— Не лякайся, лісна феє. Я мандрівник. Заблукав у вашому лісі й випадково натрапив на тебе, — мовив голос з-за дверей. Тихий, трохи співучий.

Дівчина мовчала, але припала вухом до дверей, уважно слухаючи.

— Я не нашкоджу тобі. Лише покажи, як вийти на шлях. Там, звідки я, ліси самі чарівникам шепочуть і стежки відкривають, а твій — мовчить. Ні звуку, ні тіні ради. — Він говорив з притиском, руками щось наче креслив у повітрі, і його слова вплітались у шелест листя, мов справді були якимись чарами.

— Ти чарівник? — обережно, але з цікавістю запитала Ліра.

— Так. Дуже знаний чарівник у своїх землях. Мандрую світом у пошуках учня чи учениці, щоб передати свої магічні таємниці. І ось мені здалося, що я йду відомою стежкою, аж раптом незчувся, як заблукав. Але, о радість, знайшов тебе, лісова феє.

— Я не фея. Лише трави збираю та настої готую… Секретів і таємниць не знаю, — промовила вона й сама не збагнула, навіщо відповідає.

Наче щось у ньому вимагало відповіді. Хоча серце й досі билося не спокійно. 

— Ти дуже майстерно працювала з травами, ось я й вирішив, що ти чарівниця чи фея, — лагідно мовив чоловік, ніби торкався кожного слова пальцями.

— Ні, не чарівниця і не фея, — відповіла вона вже більш охоче, але все ще через двері.

— То, може, ти німфа яка? Чи відьма лісова? — усміхнувся він, і усмішка була чутна в голосі.

— Ні, кажу ж — я просто дівчина. Живу з сестрами на кромках лісу.

— То, може, відчиниш двері? Не через дерево ж нам розмовляти, — його голос став теплішим, тихим і рівним, як вітер між гіллям.

Дівчина замислилась. Рука ледь торкнулась засувки, але не зрушила її.

— Я тебе не знаю. А молодша сестра казала — незнайомцям не відчиняти, — пригадала вона наказ Тайри.

— Шкода… — мовив чарівник із полегким зітханням. — А як же мені вибратись з ваших лісів? Вони зовсім мовчать до мене. Ні стежки, ні натяку… Ніби й не вітають мене тут.

— А що, у вас ліси справді розмовляють і шепочуть? — запитала Ліра, вже не таячи цікавості, яку не могли втримати навіть обережність і замкнені двері.

Чарівник підійшов ближче. Його кроків не було чутно. Лише голос — ніби сам ліс промовив:

— Шепочуть. Особливо вночі. Розповідають, де загублене золото під корінням. Де квітка, що лікує смертельне. І навіть… як знайти тих, кого шукаєш серцем. Ліс пам’ятає імена, що забулись.

Він замовк, і було чути тільки, як поруч із віконцем шелестить листя.

— Хочеш, я покажу тобі, як слухати дерева?

Ліра завмерла. Її пальці стискали край фартушка. Вона не знала, чи хоче — але серце билося так, наче саме воно намагалось почути щось більше, ніж просто слова.

Дівчина дуже хотіла навчитись слухати дерева. Та що там — не просто хотіла, а мріяла. Але ж… чи можна довіритись незнайомцю?

— А хотіла б ти коли-небудь побувати в справжньому чарівному лісі? — раптом мовив чарівник, так, ніби не почув її вагання.

— Дуже б хотіла, — промовила Ліра, і сама не зрозуміла, як рука потягнулась до засувки. Вже й двері прочинились, і її цікавий носик виглянув назовні.

Перед нею стояв справжній чарівник.

На голові в нього височів гострий капелюх, прикрашений нитками срібла, що звивалися, мов тонкі блискавки. Мантія спадала з плечей м’якими складками, і в темному її полотні світилися зірки — не вишиті, а живі, мов хтось викрав нічне небо і накинув на плечі. Вони тихо мерехтіли, кожна з власним пульсом.

Чоботи — вузькі, з високими халявами — ніби були виткані з яснокрилів, прозорих та пружних, з візерунками, які переливались при кожному русі, мов політ крізь світанкове повітря.

Очі ж… Очі його були глибокі, як колодязь під повне сонце, і небесні — в них відбивалося небо, яке Ліра ще ніколи не бачила. Таке, що з'являється, можливо, тільки у снах птахів.

Він дивився на неї не як на дівчину з лісу — а як на щось більше. Мов бачив крізь її очі — те, чим вона могла б стати.

— А можна, щоб і наш ліс заговорив? Щоб шепотів до нас? — додала вона з надією в голосі.

— Звісно, можна. Я можу навчити, — промовив чарівник і схилився до неї низько, так що його очі опинились майже на рівні її.

На мить їй здалось, що за його спиною майнула тінь… ні, хвіст. А коли вона уважніше глянула — помітила ще й вуха, що визирали з-під волосся. Вовчі.

— Та ти ж не людина! — вигукнула Ліра і вже хапалась за ручку дверей, щоб зачинити, як належить. Але чарівник встиг — підставив ногу, не даючи дверям зачахнути.

— Звісно, не людина. А ти де бачила справжніх чарівників із людей? — відповів він легко, майже весело. — Так, і що, вже не хочеш свій ліс говорити навчити? А я можу поділитись великими магічними таємницями. Зробити тебе найвідомішою чарівницею не лише в цих краях, а й далеко за їх межами.

І тут Ліра на мить завмерла.

Уявила — себе серед інших, поважних магів, у каптурі з травами, яку шанують усі, навіть у королівському дворі. Вона, Ліра з лісу, що знає мову листя, що лікує не лише травами, а й словом. Її ім’я вимовляють із пошаною.

І в ту мить не помітила, як двері чарівник вже не тримав, вона вже сама тяглась до нього.