1 Розділ - Офелія

Цього ранку світ ніби дихав оновленням. Повітря було освіжаюче і прозоре, мов лісовий мед, і лагідно торкалося обличчя Офелії, поки вона, сидячи біля озера, вплітала у своє волосся дзвоники й материнки та вдивлялась в кришталеву гладь.

— О, прекрасна принцесо! — пролунало несподівано. — Я ще не бачив такої краси… Ви засліпили мене, і здається, я ось-ось осліпну від вашого сяйва!

Офелія злякано підскочила, всі квіти, які ще не встигла вплести в косу, розсипались біля її ніг. Серце її підскочило, наче метелик, зляканий тінню.

— О, пробачте, принцесо, що налякав вас! — озвався молодий чоловік, який раптово з’явився з-за дерев. Його голос був щирий і трохи винуватий.

— Я не принцеса… — відповіла вона, роблячи крок назад. — А ви хто такий?

Вона схопила краї сукні й вже готувалась утекти до свого будиночка, як той поспішив додати:

— Не тікайте, прошу! Я зовсім не хотів вас злякати… Вибачте. Я просто загубився в цьому лісі. Мій королівський екіпаж, певно, вже з ніг збився, шукаючи мене. Але… що я міг вдіяти, коли мене осліпила ваша врода?

Офелія зашарілась. Ще ніколи ніхто не говорив до неї так зворушливо, немов до героїні балади. Чоловік був одягнений не як селянин чи мисливець, яких вона звикла бачила в лісах, а як той, хто з дитинства звик до королівських палат — у темно-синій камзол з вишитим золотом, на плечах — плащ, обшитий шовком, а в очах — вогонь пригод.

— У вас є… королівський екіпаж? — зворушено запитала вона, злегка нахиливши голову, мов лісова пташка, що придивляється до незнайомця.

— Так, звісно, — відповів той з легкою усмішкою. — А хіба ви мене не впізнаєте?

Офелія розгублено зам’ялася. Вона прожила усе своє життя у лісі, далеко від балів, портретів монархів і королівських звичаїв. Що вона могла знати про тих, хто живе при дворі?

— Так… так… тепер впізнаю, — мовила трохи невпевнено. — Ви… принц?

— Дякувати богам, що в цих хащах живуть не лише дикі звірі, а й такі прекрасні та обізнані леді! — вигукнув він з удаваним подивом.

Офелія ще більше зашарілась. Це було вперше, коли до неї звернулися як до леді, і в її грудях солодко тенькнуло. А ще й сам принц стояв перед нею!

— Вам варто піти он тією стежкою, — мовила вона, трохи оговтавшись. — Вона виведе вас на широку дорогу, там ви точно знайдете свій екіпаж.

— О, дякую. Не лише ваша врода надзвичайна, а й серце ваше — добре, мов світанкова роса, — відповів він, і в його очах промайнуло щось глибоке.

Він озирнувся на ліс, потім знову на неї — так пильно, ніби бачив щось більше, ніж просто дівчину з довгим волоссям і вплетеними дзвониками. І в ту ж мить Офелії здалося, що за ним промайнула тінь… вовчого хвоста. А потім здалось, що ще й… вуха він мав, що стирчали з-під темного волосся.

Вона мимоволі похитала головою, мов відганяючи марення — в лісі всяке може привидітись. І все ще більш стало нормальним, коли принц посміхнувся своєю сліпучою посмішкою, перед якою певно жодна принцеса ще не встояла. А він тут, посміхається до дівчини з лісу. Їй. Офелії.

— А може… прекрасна леді проведе мене до того шляху? — промовив він уже м’якше, майже благально. — Я змучений, та й боюся пропустити поворот… А як застане ніч, то залишусь серед цих дерев до ранку.

Офелія кинула погляд на свій будиночок. Той стояв, як завжди — спокійний, охайний, мов чекатиме її ще тисячі ранків. Ніхто її не кликав, сестри, мабуть, були чимось зайняті… Ліс дрімав.

І вона, не сказавши більше нічого, просто ступила вперед.

Десь на середині шляху дівчина зупинилась і мовила:
— Далі ви вже самі. Тут неподалік, просто прямо йдіть.

Вона вже ступила назад, коли голос принца зупинив її:
— О, я не можу повірити… Моє серце… воно зараз лусне! — тужливо завив він.

— Що з вами? Вам зле? — дівчина підскочила до нього, намагаючись зазирнути в обличчя.

— Так… Моє серце болить. Щойно я зустрів ту, від якої воно скаче, як скажене, і вже мушу з нею прощатись! — виголосив він із таким надривом, що навіть пташки, здається, підхопили його тугу.

— Де вона? Хто вона? — заторохтіла дівчина, озираючись навсібіч.

— Ви! Ви — та леді, яка полонила моє серце! — вигукнув принц і ледь не впав на землю.

— Я?.. — розгублено мовила Офелія.

— Так! Тільки ви! — він вихопив її долоню і припав до неї поцілунком. — Пробачте мені мою сміливість, але я не в змозі стояти осторонь. Я одразу ж сповіщу батька про наші заручини. Мені ніхто не потрібен, крім вас. Тільки не залишайте мене, не йдіть нікуди.

Офелія спантеличено дивилась на принца, моргаючи, наче вітряк під зливою. Її рука — намертво застрягла в його долоні.

— Але ми щойно зустрілися… І ви навіть не просили моєї руки, — розгублено мовила дівчина.

— Ох, пробачте мені, пробачте, — вигукнув він і поспішно поліз у пазуху.

Звідти він дістав золотий перстень із великим червоним каменем — блискучим, як кристал, що дихав зсередини жаром. Камінь тремтів у світлі, ніби зберігав у собі згасле полум’я якогось закляття. Принц простягнув перстень дівчині, а сам дивився на неї великими, вологими очима — такими щирими. Хоча, щойно він не знав про її існування, а тепер був готовий провести з нею все життя.

— Ви згодні? — прошепотів він. — Лише скажіть одне слово. Так.

Навколо стояла тиша — тільки листя шелестіло над головою, і тонкі світлячки спалахували в тінях, ніби затамували подих.

"А чому, власне, ні?" — подумала Офелія. Вона й справді найпрекрасніша у цьому лісі. Не така, як ті дівчата, що приходили сюди збирати хмиз — у заношених хустках, з потрісканими руками. Вона ж — мов із води й світла, її волосся пахло луговими квітами, а очі мали колір ранкової роси.

— Я тільки сестрам повідомлю, і одразу повернусь, — мовила вона, і на її вустах з’явилась ледь помітна посмішка — та, що розквітає, коли серце встигає мріяти раніше за розум.

— Немає часу, моя прекрасна наречено. Ми маємо дістатися палацу до заходу сонця, інакше батько встигне заручити мене з якоюсь чужинкою. Скажіть "так". І одягніть перстень. Це — символ мого кохання.