Пролог

На самому краєчку чарівного лісу, де тіні дерев спліталися з вранішніми туманами, жили три сестриці. Старшу звали Офелія — вона мешкала у затишному будиночку на березі озера, такого прозорого, що вода його здавалася шматочком неба, впалим у долину. Щоранку Офелія приходила до нього, щоб милуватися своїм відображенням — тендітним, мов пелюстка лілії, з очима, в яких світилося світло ранкової зірки. Її довге світле волосся, що спадало водоспадом до пояса, було її гордістю. Вона вплітала в нього химерні лісові квіти, зібрані серед лугів і галявин — ті, що розквітали лише під спів ранкових пташок.

Середню сестру звали Ліра. Вона мала маленький, пустотливий носик та руде, хвилясте волосся, наче осіннє листя, розчесане вітром. Її домівка ховалась у дуплі велетенського дерева, чиє коріння обвило житло, мов лапки старої, доброї лісової лисиці. Щоранку Ліра сиділа біля свого порогу й розкладала пахучі трави, зібрані у затінених місцинах лісу. Вона сушила їх на мотузках, що тягнулися від гілки до гілки, варила з них настої — цілющі, запашні, наче казка, яку хочеться пити зимовими вечорами. Сестри часто забігали до неї, випрошуючи трохи цього тепла у глиняному горнятку.

А наймолодшу звали Тайра. Її оселя тулилася в гіллі старого дуба, такого кремезного, що здавався сторожем усього лісового царства. Тайра відчувала, що саме там — на висоті, серед шелесту листя — можна справді знайти тишу й спокій. Вона годинами спостерігала за лісовим життям, знала кожну пташину пісню й кожен тривожний шелест, коли хтось знову потрапляв у мисливську пастку. У її серці жила особлива сила — та, що чує і відповідає, коли ліс шепоче.

Тайра завжди поспішала на допомогу кожній звірині, що жила в лісі — чи то зайченяті, яке поранило лапку на колючому гіллі, чи навіть ведмедеві, що втрапив у мисливський капкан. Не її краса зачаровувала, а добре серце — те саме, перед яким зупинявся навіть дикий кабан, що завжди стрімголов перетинав ліс.

Ліс слухав її, мов рідну — і жодне створіння не боялося її кроків.