Секунда 4

Прокоп не розумів куди і чому біжить, що трапилося. Ось кого вона йому нагадувала, його самого. Світле обличчя, чорне волосся і такі ж великі карі очі, як же він зразу не здогадався. Що коїться? Чому саме зараз? Що їй потрібно? В голові було мільйони запитань без відповідей, а все що він зміг це втекти? Де вся його хоробрість, що так йому допомагала в незрозумілі для нього ситуації. Де зникла вся впевненість? Що з ним? Він схожий на кролика, який втікає від хижака. Прокоп сам собі противний.

Все що йому зараз потрібно, це тихе місце де його ніхто не зможе потурбувати і побачити. Він хоче спокою, йому потрібно все обдумати в повній тишині. З цими думками він біг і біг без зупину, він не знав як дістався озера, чому його ноги саме сюди його потягли. Тут йому було спокійно.

Прокоп присів біля дерева, сонце неймовірно пекло. Зараз він жалів тільки про одне, що не купив чортову воду. Як же йому хочеться пити. І тут його погляд направився на озеро. А що, якщо він скупається зараз? Якраз втамує трохи спрагу і очиститься від пелюки, яка налипла на нього коли він біг. Йому так хотілося освіжитися і зібрати думки до купи. Поблизу не було жодної живої душі, тому соромитися не було кого. Знявши одяг він пірнув, ще ніколи вода не була такою приємною, як сьогодні.

Все ж йому не давав спокою сьогоднішній день. З самого початку все було наче наперекір. Запізнився в школу, дивна поведінка Кевіна, невідома дівчина і мама. Ще в метро він відчував, що за ним хтось слідкує, зараз він може здогадатися, що це могла бути вона. Не потрібно було тікати від неї, він міг дізнатися всю правду про своє життя, в якому було стільки незрозумілого. Але все було надто несподівано, він не очікував її побачити. Так вона йому дзвонила, але перед школою дзвінки припинилися. Коли він побачив її, то не знав що й думати, тому просто втік. Та вже нічого не вдієш, що сталося те не зміниш. Він сподівався що у них буде ще шанс поговорити, йому є що їй сказати.

Він занурився в воду востаннє, щоб змити з себе весь негатив, який накопичився за день, а вже і “додому” потрібно повертатися. Він зібрав речі, одягнувся і пішов. Йти було недовго, приблизно за пів години він був уже біля будинку. На дворі почало вечоріти, сонце сховалося і не так пекло, повіяв легкий вітерець і він відчув, що нарешті може дихати. У будинку не горіло світло, дивно “батьки” уже мали бути дома. Але нічого, він підготується до завтрашніх занять і піде спати. Сон йому, як ніколи зараз потрібний.

Він подумав: “За цілий день жодної хвилини спокою, це ж треба. Ще ця незнайома дівчина прив’язалася. Хто ж вона? Я її ніколи не бачив, треба попитати друзів про неї.” Відкрив двері будинку і попрямував до своєї кімнати. “От зараз подзвоню і запитаю їх, хто вона така. Стоп, а чого мені раптом стало цікаво? Мене ж не хвилюють такі дурнички. Тим більше її імені я не знаю. Хех, от влип би, запитався б про неї, а потім вони б насміхалися з мене, що я закохався. Добре що вчасно отямився.”

В кімнаті був безлад, всі речі розкидані, ліжко не заправлене. Все так як він і залишив. “Батьків” взагалі сьогодні не було, здається, роботи в них багатенько. Йому не привикати, більшість часу він провів без них. Хоча, досі вони завжди будили його зранку і були дома, коли він приходив зі школи. Дивна ситуація, взагалі день сьогодні дивний.

Він ще довгий час лежав на ліжку і дивився в стелю, йому не хотілося ні вчитися, ні відпочивати. Година вже була пізня, близько півночі, тому він вирішив краще виспатися і з свіжою головою поринути у наступний день, ніж байдикувати. Коли він уже засинав, раптом почувся хрускіт гілок і хтось постукав тихенько у вікно.

Сон як рукою зняло. Серце почало пришвидшено битися. В кімнаті було темно тільки вечірній ліхтар пробивав світло крізь вікно. Він не рухався, щоб не видати своєї присутності. Будучи не полохливим хлопець, все ж в цьому випадку йому чомусь було страшно. Чи то через те, що не було жодної людини в домі, чи через невідомість. Але ще його розпирало від цікавості хто може бути за вікном в такий пізній час.

Протягом п’яти хвилин уже ніякого стукоту не було, тому він вирішив все ж таки виглянути в вікно. “Страшно!? І не повірите наскільки, у мене від страху аж піт виступив на чолі, а руки відразу стали мокрими. Але це не применшило інтересу.” Прокоп наблизився до вікна так, щоб світло з вулиці на нього не падало. Спочатку, виглянувши краєм ока, він нічого не побачив, тільки пуста вулиця без будь-яких ознак життя, нікого там не було. Коли його пульс прийшов норму, він з спокійною душею відкрив вікно і поглянув на вулицю. І знову це дивне відчуття якогось погляду на тобі, аж мороз по шкірі. Прокоп подивився довкола, аж тут почув стук в двері.

- Та ви знущаєтеся!? – викрикнув він з переляку і відразу замовк.

- Прокоп відчини двері. Ми забули сьогодні ключі. Відкривай скоріш, ато руки відвалюються від пакетів. – почувся голос прийомних батьків.

Ще ніколи в житті Прокоп не був такий радий їх почути, як в цей момент.

Він хутко вибіг з кімнати, щоб відчинити двері і остовпів. На крильці були не його “батьки”.

- Ну привіт, нарешті ти попався.