Епілог. Четверте Різдво

Минув рік, і це, направду, був найщасливіший рік мого життя. Ми зі Святом більше не розлучалися ані на день. Усе робили разом. Я справді почала допомагати йому з рекламою готелю, і кількість відвідувачів одразу ж відчутно зросла.

Як виявилося, ще за рік до мого приїзду Свят почав будувати на краю міста власний будинок, бо не все ж йому жити в готелі, та й на моє повернення він потай завжди сподівався. Обрав таку ділянку, де не треба було нічого зносити чи знищувати дерева. У нього було небагато вільних грошей, тому будинок вийшов невеликим, але дуже затишним, навіть мав маленький справжній камін. Ми переїхали якраз перед Різдвом і одразу ж прикрасили все до свята.

Дядько Ігнат знайшов для нас розкішну ялинку. Більшу, ніж могла б поміститися в будинку бабусі, але в нашій новій вітальні місця якраз вистачило. А от іграшок тепер було так багато, що очі розбігалися. Прикрашали ялинку ми зі Святом, звісно, теж разом. Почесне місце на ній займали три янголи: перший — той, що подарував мені Свят; другий — найстаріша бабусина іграшка з облупленою фарбою і довгою, багатою історією; і третій — пластиковий, той, що ми з нею купували разом під час нашої спільної прогулянки. І, звісно ж, поруч з янголами висіла наша зі Святом дерев’яна конячка.

Усі янголи, що не помістилися на нашу ялинку вдома, прикрашали святкову красуню в холі готелю. Тепер це справді стало традицією і нашою особливою фішкою. Гостям дуже подобалося: вони фотографувалися з ялинкою, викладали фото в соцмережі, а це теж непогана реклама.

Сьогодні, у Святвечір, ми зібралися в нас усією родиною: погостювати до нас приїхали мій батько і Вікторія. Вони одразу поладнали зі Святом, та й хіба могло бути інакше? Він справді був таким добрим, чуйним, веселим.

Свят щиро радів гостям. Він завжди прагнув тепла і уваги, яких йому ніколи не вистачало у власній родині. Зі своїми батьками він майже зовсім не спілкувався. Точніше, це вони не хотіли спілкуватися з ним. Мати в останні два роки навіть забувала вітати його з днем народження. Вона, до речі, зрештою розлучилася з німцем, але дуже скоро знайшла собі нового чоловіка і народила йому доньку, тож про старшого сина вже геть забула. Батько теж усю увагу зосередив на двох молодших синах, аби виховати з них достойних, за його мірками, спадкоємців, а справами Свята не цікавився.

Ми з Вікторією весь день порались на кухні: вона наготувала купу своїх улюблених традиційних страв, ну і я допомагала, як могла. Загалом вона була дуже тактовною і намагалася не лізти в моє особисте життя, але, побачивши нас зі Святом разом, дуже розчулилася. Тож, коли ми з нею залишилися наодинці, вона таки не втрималася від запитання щодо онуків, про яких давно так мріяла.

— Ми ще навіть не одружилися, — м’яко нагадала я. — Всьому свій час.

Насправді мені було не принципово, розписані ми зі Святом чи ні. Ми і так почувалися однією родиною. Тим більше цього року в нас обох було багато справ з готелем і новим будинком. Але, звісно, в глибині душі мені хотілося колись вдягти білу сукню.

Ми накрили на стіл, а почесне місце зайняла запечена качка за бабусиним рецептом — єдина страва, яку я готувала сама, і дуже хвилювалася, аби не спалити всю кухню. Та, на щастя, в мене вийшло напрочуд добре.

Було дуже затишно і весело: ми жартували, розповідали якісь приємні історії. Ялинка мерехтіла вогниками, дрова потріскували в каміні.

Тато і Вікторія пішли спати першими, а відкриття подарунків залишили на ранок. Ми разом зі Святом прибирали зі столу, а потім налили собі по чашці того самого ароматного какао з маршмелоу і всілися під ялинкою.

— А ти не хочеш відкрити свій подарунок уже зараз? — грайливо запитав Свят.

— Ну, якщо ти наполягаєш. То який з них мій?

Він витяг з-під ялинки найбільшу коробку, оповиту об’ємною золотою стрічкою. Вона мала б бути досить важкою, зважаючи на розмір, та насправді виявилася майже невагомою. Дивно.

Я схвильовано розв’язала стрічку, зняла кришку і застигла в подиві. На дні величезної коробки лежала зовсім маленька оксамитова коробочка. Не може бути…

Свят наче затамував подих. Я й сама не могла більше чекати і нарешті відкрила свій подарунок.

— Подарунок приймається? — нарешті видихнув Свят і одразу ж перефразував у більш традиційне запитання: — Ти вийдеш за мене?

— А ти спеціально зробив пропозицію саме на Різдво, бо в такий день менше шансів на відмову? — я намагалася жартувати, хоч мить і була супервідповідальна.

— Ні, я просто вирішив, що з цим днем у нас пов’язані доволі суперечливі спогади, а я хочу, щоб він відтепер асоціювався з найщасливішим моментом у моєму житті.

— І в моєму теж, — я вдягнула обручку на палець. — Схоже, що це офіційне «так»!

Свят засяяв від радості, схопив мене в обійми і решту вечора з них не випускав. Тоді ми обоє вірили, що це буде найщасливіше наше Різдво разом. Але помилилися.

Бо кожне наступне Різдво ставало ще щасливішим за попереднє.