Розділ 20

Я довго вагалася, але зрештою вирішила прийняти запрошення і піти на Святвечір до готелю, адже вдома все одно не мала ані ялинки, ані святкових страв. Сильно наряджатися настрою не було, тож я просто вдягнула джинси і светр.

Вже збираючись виходити з кімнати, я зачепилася поглядом за коробку з янголом. Чомусь я так і не заховала її достатньо глибоко у скриню. Я постояла ще трошки і зрештою прихопила її з собою, хоч і сама поки що не дуже розуміла, нащо. Просто було відчуття, що так треба.

Свят сам стояв на ресепшені, зустрічав гостей та всім посміхався.

— Дарино, ти все-таки прийшла! — його очі вмить засяяли, але він одразу ж помітив коробку в моїх руках і, вочевидь, упізнав її. — Ти… хочеш його повернути?

— Я… ні. Просто він такий красивий, а сім років лежав у коробці. У мене ялинки все одно нема, то я подумала: може, хай повисить хоч на твоїй, порадує чиєсь око. Якщо, звісно, це вписується в композицію.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки вдало вписується, — Свят посміхнувся. — Ходімо.

Ми зайшли до головного холу, де стояла вже повністю прикрашена ялинка. Мій погляд вчепився спочатку за одну іграшку, потім за іншу… Я точно не сплю і не збожеволіла?

Уся величезна ялинка була прикрашена янголами. І ні, не штампованими однаковими фігурками, а повністю різними. Унікальними, без жодного повтору. Причому більшість іграшок були доволі старі, наче хтось зганяв на машині часу на кілька десятиліть назад. Але, звісно, десь проглядали і новіші. Навіть знайшовся так званий брат мого янгола — або сестра, по них не дуже зрозуміло. Іграшка тієї ж дорогої фірми, тільки з маленькими відмінностями, адже двох однакових вони не робили.

І зовсім поруч із цією величною красою висіло щось схоже на дитячу поробку: глиняна фігурка, в якій вгадувався янгол, але дуже смішна, кривувата.

— Що це все… як це… — я не могла підібрати слів. Емоції раптом піднялися нестримною хвилею.

— Я збирав їх по всій країні. Та що там — по всьому світу, — стиха промовив Свят. — В антикварних магазинах, на барахолках і блошиних ринках. Так що у більшості з них точно є своя історія. А цей, наприклад, зробив сам, — він зняв з гілки глиняне непорозуміння.

Я мимоволі посміхнулася.

— Що, так погано? Ну, я старався, як міг. То що, куди хочеш свого повісити?

Я досі була під враженням від побаченого і не могла зрозуміти, нащо Свят усе це зробив. Він не дочекався моєї відповіді і сам знайшов вільне місце — правда, для цього довелося потіснити паперового янгола.

— Цього ти теж сам зробив? — не стрималася я, розглядаючи геть кострубату фігурку, вирізану зі звичайного білого паперу.

— Ні, це подарунок. Від маленької дівчинки, що відпочивала тут з батьками минулого року. Вона сказала, що якщо я через рік повішу його на ялинку, моє найзаповітніше бажання здійсниться.

Свят стояв дуже близько. Від нього пахло чимось цитрусовим — так, наче він увесь день тільки те й робив, що їв мандарини.

— І як, воно здійснилося? — прошепотіла я ледь чутно.

— Ще не до кінця. Але зараз шансів уже набагато більше.

Він нахилився до мене так близько, наче збирався поцілувати, але так і не наважився.

— Навіщо все це? Навіщо тобі ці янголи? — тремтячим голосом запитала я.

— Бо я сподівався, що одного дня ти повернешся. І що мені пробачиш.

Я відвернулася. В очах уже стояли сльози, тому картинка видавалася розмитою, та раптом я помітила на ялинці одну-єдину іграшку, яка справді вибивалася із загальної концепції. Бо це був не янгол. Це була дерев’яна конячка…

— Перша іграшка, яку ми купили разом, — немов зачарована, я торкнулася прикраси.

— І сподіваюся, що не остання.

Це було неймовірно щемко. Я навіть не уявляла, що всі ці відчуття колись повернуться знову. Але ж пройшло стільки часу…

— Святе, ну серйозно. Ти ж не хочеш сказати, що сім років думав тільки про мене і не намагався почати все спочатку. Бо я намагалася. У мене були інші хлопці.

— Я теж намагався, — видихнув він з гіркотою. — Навіть ледь не одружився два роки тому. Ця дівчина теж була дочкою батькових друзів, але цілком приємна, принаймні мені з нею було більш-менш комфортно спілкуватися. Тож я вже майже змирився, що так має бути. Але, дякувати Богу, вчасно схаменувся, що роблю щось не те. Вона — не та.

— Але ж ти сказав, що вона тобі подобалася.

— Мені цього недостатньо. Я хотів би прожити життя з жінкою, яку кохаю по-справжньому. Але для цього я спочатку мав виправити своє життя, тож я остаточно розсварився з батьком і переїхав сюди. Бо тут я вперше відчув себе справжнім і можу таким залишатися надалі.

Я закрила обличчя руками, намагаючись стримати сльози, і відчула, як Свят м’яко обіймає мене за плечі.

— Ти не мусиш нічого відповідати. Просто хотів, щоб ти знала: що зараз я по-справжньому вільний і сам відповідаю за свої вчинки. Що мені дуже шкода за той біль, якого я тобі завдав. Що я чекатиму стільки, скільки знадобиться, якщо в мене є хоч найменший шанс. І що я тебе кохаю.

Ще мить я стояла, розгублено кліпаючи очима і уривчасто дихаючи. А потім зробила те єдине, що підказувало мені серце. Розвернулася, подивилася Святу в очі і поцілувала його.