Розділ 19

— До твого відома, я все ще на тебе ображена.

Ми з Оксаною сиділи в кав’ярні, і мене досі не полишало неприємне відчуття через її змову з Вільшанським.

— Сонечко, я тебе прекрасно розумію, повір! Перший рік я і сама не хотіла з ним спілкуватися, але коли дізналася, що це саме він урятував твій будинок від знесення…

— Чекай, що? — мої очі округлилися.

Оксана почервоніла.

— Я думала, Святослав тобі сказав. Та бачу, він став геть скромним. Ну так, він тут цілу війну проти батька влаштував, у них потім вийшла грандіозна сварка, але будинки таки ніхто не став чіпати. Проєкт розширення заморозили, а коли готель перейшов до Свята, то його й остаточно відмінили.

Я була трохи ошелешена цією новиною. То, виходить, він боровся заради мене? І навіть не став вихвалятися цим і вішати собі медалі, аби завоювати мою прихильність.

— Він сильно змінився, Даринко. Принаймні порівняно з тим, що я пам’ятаю. З місцевими  у приязних стосунках, не зазнається, усіх поважає і радо допомагає, чим може.

Це, в принципі, був опис шістнадцятирічного Свята, в якого я й закохалася. Таким він є насправді: добрим і щирим. І тепер не мусить ні перед ким носити масок.

Я мовчала, перетравлюючи інформацію.

— Він і моєму батькові допоміг. Коли тут торік сталася пожежа у гостьових будиночках на гірськолижному курорті, кілька туристів залишилися без житла, то Свят заселив їх у свій готель безкоштовно. Взагалі-то мій батько мав заплатити за їх проживання з власної кишені, бо пожежа виникла з вини його підлеглих, але Свят грошей не взяв.

Боже, якщо я зараз почую ще хоч про один його подвиг…

— Та гаразд уже, зрозуміло. Але це не означає, що я зобов’язана знову почати з ним зустрічатися.

— Зустрічатися — не зобов’язана. Але можна хоча б просто спілкуватися і не тримати зла, — відповіла Оксана, мабуть, саме те, що мені потрібно було почути.

Наступного дня я вирішила зазирнути до готелю й обговорити зі Святом моє можливе працевлаштування. Оксана сказала, що він живе в готелі і, ясна річ, працює там же, тож так чи інакше мусить бути на місці.

Дівчина на ресепшені привітно посміхнулася, але коли я сказала, що прийшла до Святослава Дем’яновича, на її обличчі відобразилася тінь легкого здивування. Вона натиснула пару кнопок на внутрішньому телефоні і, коли на тому кінці зняли слухавку, повідомила співрозмовника:

— Святе, до тебе прийшла пані Дарина. Ти спустишся чи провести її до тебе?

Моє серце неприємно стиснулося. «Святе»? Чому вона його так називає? Вона його… дівчина? Чи я вже й не знаю, як краще назвати це у нього тепер називається.

— Зачекайте пару хвилин, будь ласка.

Я використала цей час, щоб трохи роздивитися навколо. Коли я приходила сюди востаннє, головний хол був розкішно декорований —  що аж дух перехоплювало. Але зараз усе було геть не так. Прикраси не поєднувались  єдиним стилем, кожна з них наче дихала якоюсь своєю історією. Я зауважила, що все це переважно ручна робота наших місцевих майстрів, здебільшого з природних матеріалів. У центрі холу стояла ялинка. Набагато менша, ніж сім років тому, і чомусь ще досі не прикрашена.

— Цього року так багато справ, усе руки ніяк не доходять, — почула я голос позаду себе й обернулася.

Свят був одягнений у звичайні джинси і теплий затишний светр крупної в’язки. Він виглядав таким простим, таким домашнім.

— Ти про що? — не зрозуміла я.

— Про ялинку. Минулого разу я встиг її нарядити раніше.

— Ти так кажеш, наче робиш це сам, — я подивилася з недовірою.

— Так і є. Віднедавна це моя традиція.

Ялинка, звісно, була менша, ніж сім років тому, але все одно набагато більша, ніж ті, що зазвичай ставлять удома. Це ж геть увесь день треба витратити, щоб прикрасити її самотужки. Якась сумнівна затія.

— Але до Святвечора все точно буде готове, — продовжив хлопець. — Я дуже сподіваюся, що ти зазирнеш принаймні на кілька хвилин. Гадаю, тобі сподобається.

— Я не впевнена, що варто, — голос зрадницьки затремтів. — Але дякую за запрошення. Я, власне, прийшла щодо роботи, якщо пропозиція ще в силі.

Десь із бічних дверей з’явилася покоївка — жіночка років шістдесяти щонайменше. Її вік сам по собі викликав у мене подив — сім років тому сюди б нізащо не взяли когось старшого за сорок.

— Святику, на четвертому ми з Марічкою закінчили. Якщо на сьогодні я тобі більше не потрібна, то піду — онуки ж мають завтра приїхати, треба готуватися.

«Святику»?! Я точно все правильно розчула. Та що тут коїться?

— Звісно, Наталіє Петрівно, йдіть додому. Могли б і раніше піти — гостей усе одно не так багато. І не забудьте забрати солодкі подарунки для онуків із загальної комори.

— Дякую, Святику, ти таке сонечко, — посміхнулася жінка і попрямувала в бік підсобних приміщень.

— Тут усі до тебе так звертаються? — не втрималася я від запитання. — У вісімнадцять ти був Святославом Дем’яновичем, у двадцять п’ять — просто Свят?