Розділ 18

Так склалося, що я приїхала за кілька днів до Різдва. Йшла знайомими вуличками, немов зачарована. Все наче залишилося таким самим, як сім років тому, і водночас око постійно чіплялося за маленькі зміни. Десь відкрився новий магазин, десь виріс новий будинок, міську площу реставрували, і цьогоріч тут монтували набагато більшу ялинку, ніж зазвичай.

Я трохи боялася повертатися до бабусиного дому, адже в ньому було стільки спогадів, які могли аж надто розбурхати емоції. Дядько Ігнат доглядав за будинком, як міг, та все одно було одразу ж помітно, що тут тривалий час ніхто не жив. Я затамувала подих і відкрила двері. Повітря було затхлим і трохи вогким.

Я  відпочила з дороги і вже наступного ранку почала наводити лад. Перш за все перебрала речі у своїй спальні, позбавляючись підліткового одягу, якихось забутих шкільних зошитів та іншого непотрібного мотлоху. Так руки дійшли до скриньки, де я в юності зберігала усілякі пам’ятні дрібнички: камінці з нечастих поїздок на море, сувеніри, що привозив батько, якісь бабусині подарунки, як-от вишита нею хусточка.

Я відкрила скриньку — і в серці кольнуло. Зверху чомусь лежала до болю знайома коробка з логотипом фірми, що виробляє ялинкові прикраси. Звідки вона тут? Я точно її сюди не клала. В той рік я взагалі поїхала з міста за два дні після Різдва, і бабуся сама розбирала ялинку. Але чому вона поклала цю прикрасу сюди, а не прибрала на горище разом з іншими іграшками?

Я машинально відкрила коробку — сяйливий янгол дивився на мене все з такою ж загадковою напівусмішкою, як і сім років тому. Що мені з ним робити? Може, теж викинути? Я поки була не готова вирішувати. Принаймні ставити ялинку і щось святкувати я точно не планувала.

Що ж, треба було зустрітися з Оксаною і дізнатися більше про нового власника готелю, щоб скоріше вирішити питання з роботою. Тож я поспіхом зібралася і вийшла з дому.

Закриваючи двері, я спиною відчула чиюсь присутність і різко обернулася.

І перші три секунди нічого не розуміла.

А далі мене накрило усвідомлення, хоча прийняти і повірити було майже неможливо.

У першу чергу Свята видали очі. Адже в усьому іншому його майже неможливо було впізнати. Це був дорослий чоловік з легкою щетиною, вдягнений у теплу зимову куртку, шапку, шарф і навіть рукавички. До речі, у правій руці він тримав щойно зліплений сніжок.

Помітивши, як мій погляд зосереджується саме на його руці, Свят злегка посміхнувся і промовив знайомим і водночас трохи чужим голосом:

— Я в останній момент передумав. Гадаю, у нашому віці було б зовсім недоречно.

— Бог тебе вберіг, — їдко прокоментувала я, відчуваючи, як усередині розкручується якийсь дикий вир емоцій.

Свят викинув сніжок і промовив ще м’якше:

— З поверненням, Дарино. Я радий, що ти нарешті тут.

Та що це, в біса, відбувається?!

Очі сльозилися, дихання збивалося, я ніяк не могла себе опанувати. Ну так, він розбив мені серце колись. Двічі. Але ж ми були дітьми, а зараз уже дорослі. Я маю поводитися відповідно. Спокійно. Розважливо.

— Що ти тут робиш узагалі? — поставила я єдине можливе питання. І одразу ж не втрималася від другого: — І відколи це ти став носити шапки?

Свят лукаво посміхнувся, і я не могла не відзначити, яким гарним він став. Більш мужнім, дорослішим — не лише фізично, але й ніби більш врівноваженим, більш… цілісним. Але водночас зараз він був набагато більше схожим на шістнадцятирічного себе, аніж на вісімнадцятирічного. Дивно.

— Це ж тільки туристи понтуються і дозволяють собі гуляти на морозі в піжонських пальтах і без шапки. Місцеві мешканці набагато відповідальніше ставляться до тутешніх погодних умов.

Вибачте, що? Це що, в біса, має означати? Мені не до загадок зараз!

— Ти не відповів на перше питання: що ти тут робиш?! — твердо повторила я.

— Живу. Вже два роки.

Напевно, на кілька секунд я зависла. Як це — він тут живе? Це що, такий жарт? Що робити цьому золотому хлопцю у нашому богом забутому містечку, яке оживає лише в туристичний сезон?

— Я не розумію… — видихнула я, облишивши спроби якось осмислити почуту інформацію. — Як таке може бути? Мені казали, що навіть у вашого готелю вже змінився власник.

— Ну, це правда — певною мірою. Раніше власником був мій батько, а тепер я.

Свят уважно вивчав мою реакцію, його погляд став трішки винуватим. До мене поступово почало доходити, що навколо відбувається щось дуже підозріле, і мене наче навмисно заманили у пастку.

— Оксана… — я стисла кулаки від люті. — Вона не могла не знати! Вона що, спеціально… І ви з нею… Ви що…

Мені вже не вистачало повітря. Я тільки повернулася — і одразу ж потрапила в засідку, ще й моя подруга до цього причетна!

— Ми спілкуємося, так. Можна навіть сказати, що подружилися. Хоча, звісно, далеко не одразу. Твої подруги довго не здавалися і не хотіли мати зі мною справ. Та зрештою мені вдалося переконати Оксану, що я не такий уже й поганий.

— Боже, це якийсь цирк… Тільки не кажи, що ти переїхав сюди заради мене. Я не нестиму відповідальності за твоє зруйноване життя, — видихнула я розлючено.